Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
Тепер — стережись! Щось тобі загадає, і сатана не сподобиться!!! Донна Анна цілує короля в губи. Я не зводжу очей. Я тільки чую. І дивлюсь на підлогу. Помічаю, що за довгими завісами вікон наче хтось стоїть. Ноги широко поставлені. Може, щоб зразу в бій кинутись, як викриють?.. Король мені каже: «Яви мені свою силу і вправність». — «Я слухаю і підкоряюсь з радістю!» — «Озирнись, і ти побачиш на стіні зброю. Візьми меча і метни, як ті два мечі на вулиці!» — «Куди метати?» — «Куди захочеш!» І надалі очей на донну Анну не зводжу. Тільки чую, як вона хапливо ковтає повітря. Меч тримаю півтораручний, ваговитий. А мені тільки такий і потрібен. Прикидаю його на вагу, приміряюсь. Я думаю гарячково: «Заб’ю того за завісою — можуть скарати потім на смерть, як убивцю. Метнути у двері — але ж король недарма мене підбиває на пригоду! Знає — за завісою людина! Ну підождіть ви, латиняни, юдеї та сарацини. Все вам буде!» Як замахнусь, як метну меча в завісу! Тріск, наче від пострілу! Донна Анна тільки приглушено, ледь чутно зойкнула. Меч стирчить у завісі. За завісою якесь камешіння, хрип, і враз хтось гепається на підлогу. Дон Педро, мов навіжений, верещить: «Хто там?!» Жодного звуку. Все завіса покриває. Він мені: «Відтули завісу!» Відтулив. А там догори ногами лежить молодик непритомний. Меч йому ніж ногами пройшов, нижче єства, і пригвоздив штани до дерев’яної стіни. Так він на своїй матні й завис. Педро, король їхній, регоче, не може спинитись. Кинув меча в піхви. «Бери це опудало і неси додому». — «До юдея Леві?» Король дон Педро регоче ще більше: «Ні, їхній будинок навпроти собору Святого Якова». Я думаю: «Порішать мене графські посіпаки. Та короля не послухати — вірна смерть». Зняв я з меча молодика, перекинув його, мов куль, собі на спину та й потяг на вулицю…
Виходжу на двір — а вже повен місяць зійшов. Коли мене знов кличе дон Педро: «Гей, чужинцю, скажи господарю, що я твій свідок. Про інше — мовчи!..» Я мовчав про все інше. Як до мене не підсипався Хаїме, я все мовчу. Але бачу, що йому аж шкварчить! Нарешті він перестав мене випитувати. Та зразу ж сарацин підсипався: «Тільки одне скажи — що дон казав про юдеїв? Тільки це! І, присягаючись ім’ям Пророка, більше нічого не питатиму!» Я помізкував, помізкував і кажу: «Вийди з кімнати, щоб я нікому нічого не говорив!» Він вийшов за двері, а я й повторив слова дона Педро… Коли чую, Хаїме щось на своїх бабів кричить, за хвилю грюкає дверима і вибігає на вулицю. А вже вечір — час молитви. Ні, яка молитва! — побіг родича попередити! От який був той Хаїме здогадливий! Кілька слів почув королівських та галасування лотрів на базарі — і враз скумекав: королівському скарбничому Леві Самуїлові кирпата посміхається! І правильно домізкував! Легко ми чужі біди вгадуємо. А сам, бач, із якимись сережками ледь усіх гараздів не стратив!.. Той Леві був такий багач, що, певно, ніколи вже такого не буде. Ти не посміхайся! Я свідок тому… Ну, та повернімось до Хаїме. Чи скоро, чи не скоро приплентався він додому. І в сльозах. Сів у майстерні на підлогу, бруд собі на голову сипле й волає: «Пропав Самуїл Леві! Пропав! Гординя застила йому очі! Пиха заткнула йому вуха!..» І ще щось по-їхньому. А слів гішпанських юдеїв я так і не вивчив… Тим часом по місту почали ворохобитись натовпи волоцюг та голоти. І все кричали, що юдей обдирає бідняків, п’є вдовині сльози, висмоктує кров трударів. Я б не сказав, що Леві був Божим подарунком для міста — з усього міг вичавити монету, з кожного шкуру здерти і не всміхнутись… Скажений той дон Педро знав, що робив, — віддав юдеєві на відкуп податки з усього Толедо! Я не знав їхніх усіх хитрощів і не міг збагнути, чого так побивається Хаїме Леві. А таємниця була ось у чому: Самуїл Леві в якийсь час одноразово вибрав у своїх клієнтів своє срібло-злото і всю лихву з позики. Торгові люди закамешились — для чого це Леві враз усі монети? Ну й хтось із вивідувачів доказав на нього дону Педро. А той хоч і скажений, он скількох людей помордував, не виходячи з-за столу, та став лагідний та уважний.
От і поспішив він у гості до Самуїла Леві. Бо ж ти тільки подумай, брате, — того Леві при людях можновладці звали «другом його королівської милості». Отож по банкеті дон Педро й каже: «Мій друже! Ти ж знаєш, як християни ненавидять юдеїв… Мені вивідувачі передавали, що по корчмах ворохобники підбурюють чернь проти тебе. Я поставлю варту проти твого будинку. Але все ж будь обережний — сховай свої монети!»
Леві йому цілує руку, дякує і каже, щоб його королівська величність не турбувались — скрині з монетами в надійному місці! Наступного дня почали ворохобники підступати до юдейського кутка і не тільки на Леві, а на всіх юдиних нащадків погрози сипати. Знов прийшов дон Педро в гості до Леві. Знов пообіцяв поставити сторожу біля дому і для супроводу Леві до скарбниці дати вояків. Знов попереджав, щоб Леві сховав скрині із золотом подалі від ворохобників. А треба сказати, що, коли почались заворушення і ворохобництво, понесли багато юдеїв свої коштовності до Леві на схованку — адже він під захистом свого короля! Тільки мій Хаїме хапався за голову: «Вай, вай! Що роблять?!!» На третій чи на четвертий день натовп кинувся на Леві, коли той ішов із скарбниці до свого дому. Вояки ледь видерли його з лабет ворохобників. І зразу ж до нього навідався дон Педро. Заспокоював, сказав, що кількох заводіїв схопили і в неділю їх стратять на сокодавері. Але нехай він подбає про свої скарби. Бо вояків зараз мало навіть в палаці — треба приборкати
