Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

всього тих зброярів четверо: Коваль, княжий коваль — холоп, його підмайстер — здоровило з Поділля — і я, ще зовсім хлопчисько. Княжий коваль був добрий знавець та умілець — виковував із кричного заліза довгі, тонкі штаби, а тоді варив їх докупи. І виходила гаківниця. Княжому ковалеві допомагав батько мій… Гуркіт такий зчиняли, як навмисне. А коли штаби варили, то з горна, мов з домниці, іскри хуркотіли!.. Та не гаківниці були головною справою в тій кузні. Мій варив срібло. Ну, брате, ти знаєш, яка то делікатна справа. Треба так вилити з тигля у форму, щоб срібло не стало дірчастим, повітря в себе не набрало. Помічник княжого коваля був моцар з перших — штаби вузлами в’язав! То він із срібла і дріт тяг. Вірніше б сказати — волочив. Мене приставили на рівні кусники дріт рубати. Княжий коваль різав на бронзовім стрижні матрицю, а потім вони удвох із моїм розплющували шматки срібного шроту і на них карбували знаки монети… Ти їх бачив, ти їх добре знаєш! А бач — не знав, що твій брат причетний до їхнього' потаємного карбування…

Посміхаєшся, Книжнику, бо, звичайно, куди тому карбуванню до празьких грошів чи крижацьких шилінгів! Звичайно. Але не набагато гірші за литовські динарії. От якою справою займався твій брат, коли ти ще вчився титли списувати та кондаки завчав напам’ять! Не думай, я не вихваляюсь, і гординя мене не збурює… І не думай, щоб я впадав колись у гординю перед тобою. Знаєш, то я за молодості міг з когось кпин гнути або підлещуватись. А після того, як я від смерті врятувався, то вже ні принижуватись, ні вивищуватись не збираюсь… Ми робили гаківниці й карбували Володимиркові потаємно срібло… Спочатку я ніяк не міг второпати — навіщо такому багатому князеві замість чужого ваговитого, тонко карбованого срібла оці лусочки клепати? Знаєш, брате, той зброяр навіть був неписьменний. Що різати, написав і намалював на матриці йому помічник княжого скарбничого.

Чому б йому не запросити, не винайняти когось із подільських — вірмен, німців або венеційців? Там такі майстри були! Тепер таких немає… Ти й сам добре знаєш… Тепер я добре розумію: маєш монету свою і меч свій — тоді і влада міцна!.. А ще назва гучна повинна у влади бути. От послухай: король, імператор, цісар! Або — дукат, динар, флорін!.. Хіба з цим зрівняється — великий князь, князь… І військо у Володимирка було строкате — литовці, тверичі, волохи та німці… Ярмарок, а не полки! Володар повинен мати військо із своїх людей! Строкатим військом добре чужу землю чавити, а не свою забезпечувати!.. Ти не думай, що я тим дорікаю Володимиркові. То не його вина, а його біда… Тільки я й тоді, ще хлопчиком, відчував, що він не так щось робить… ти думаєш і смієшся подумки, ніби я вигадую, що тоді так думав… Правда ж?.. Не сумнівайся — я вже тоді відчував: щось воно не те. Ні, тоді я ще не боявся. То потім ізлякався так сильно, як тільки може злякатись жива людина… Але повернімось до попереднього. І княжий зброяр, і мій коваль були задоволені моєю старанністю. Тільки мій не радів тому, що я з більшою охотою брався за виготовлення гаківниць, ніж до монетної штуки. Брате, я тоді такий був щасливий! Була хитра і тонка робота, були поруч міцні мужі і… жодних спокус!.. О який чудовий час!.. Наша кузня з’єднувалась потаємною потерною із замком, і кілька разів ковалів викликали вночі до замку. Один раз і мене покликали з ковалями. Князь сидів у скарбничого в світлиці. Ми чемно привітались і висипали на таці гроші з його хрестом і його ім’ям. Увійшли, а він устав із лави і підступив до столу. Ворушив пальцями монети, часом вибирав якусь і підносив до очей. Я зрозумів, що він короткозорий, бо дуже мружився і близько підносив до очей монети.

Потім узяв із гаманця монету і поклав її поруч із нашою. Приглядався то до тої, то до нашої. І важко зітхав. Кивнув бородою до свого скарбничого і щось тихо-тихо почав говорити йому. Що казав князь, я не дібрав. От тільки чув, як мовив скарбничий:

— Тільки ці надійні… Решта ледащі та базіки… Ці не п’ють… ні до коханок… Гарливо, гарливо працюють…

Так само ми спускались до кузні потерною. І знов починалося все спочатку. Я добре від’ївся на княжих харчах і добре розпрацювався від роботи. М’язи в мене були як линви, як реміняки із сировиці! І вуса густо пішли. І стала мені кузня замала. Захотілося на люди. Якось почало мені ставати ніби задушно без інших людей. І тоді я почав мізкувати, як мені звідти визволитись, але так ніби вийшло, що мене випустили звідтіля, що я не втік, а ніби вони самі мене кудись послали… Як щось людина замислить, то й починає здійснювати свій намір. От я й почав потихеньку, коли приходив помічник княжого скарбничого до кузні, питати в мого коваля, чи можуть різати штемпель вірмени-зброярі, а чи краще роблять ритинування на зброї німці й венеційці. Смішно, але на мій гачок почепився писар скарбничого. Він повів ряди-мови зі старшими. І мене послали в люди, щоб я поштовхався на Подолі та й попросився слугою до когось із трьох німців-зброярів, які тоді в нас були на Волохах. Двоє німців мене витурили, а третій взяв. Може, тому, що він був не такий вправний, а може, щось відчув у мені незвичне. Як потрапив до його майстерні, то старався з усіх сил. А він усе дивиться, як роблю, і хвалить: «Гут, гут!» І посміхається на все лице. Що, бувало, мені покаже, а що просто скаже, нічого до ладу не пояснивши. А я стараюсь, роблю, бо у княжій кузні бачив, як те чи те робиться. І дріт він мені загадав волочити. Я волочу без похибки. Не стільки силою добуваюсь, як згадую ковальські вправи у княжій кузні. А тут іще небога майстрова. Вона в нього була і за служницю, і за господиню, може, й за полюбовницю другу. Бо перша, вдова, мешкала аж біля Почайни. Він часом до неї в гості вибирався.