Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

— Бач, утік, бо, видно, й там був злодієм. Доведеться тобі руку утнути! — з-під каптура січе чернець.

— Отче, то намір — гріх перед Богом, а перед людьми гріх — тільки дія і слово.

— Тобто?!

— Якби я кого підмовляв до крадіжки…

— Слухай! А ти часом не юдей? Як для рутенця, то розумний і хитрий. Чим доведеш, що ти не юдей? Що ти не вихрест? Є свідки, що ти уві сні вимовляв юдейські слова. І слова незрозумілі, з Каббали, певно. Говори!

— У гішпанськім місті Толедо я служив юдею-золотарю. А в нього був ще сарацин. Геть чорний. Я його випитував їхні слова.

— Для чого?

— Ну а раптом потрапив би до Африки?

— Слушно. Брешеш, як правду чешеш… Ану, роздягнись! Догола!!!

Що поробиш, брате? Перед скаженим доном Педро сам роздягся, аби голову врятувати. А тепер вимагають. Скинув із себе все і став перед ними, срамоту руками прикривши.

— Руки прибери! — галасує чернець у каптурі.

— Ого! Ішов би ти краще десь у Краків при лазні служити! — сміється товстун.

Я здвигаю плечима, бо не зрозумів, що до чого.

— Я про те, що з твоїм зубилом не срібло рубати, а шляхтянок товкти! І сріблом би осипали, і кат би не маячив тобі.

Всі зареготали й наказали вдягтись. Щось хотів товстий сказати, та його спинив той, у каптурі.

— А для кого ти виготовив штемпель дуката венеційського? Кажи, кажи!

— Це мені подарував юдей Хаїме Леві.

— Юдей зробив такий дарунок? Юдей?

— Я його врятував від загибелі…

— Який же ти християнин, якщо юдеєві помагаєш урятуватись?!!

Довелось їм усе розповідати. Щиру правду, крім штемпеля, звичайно. І лишили вони мене в тому розбійницькому гнізді під самісіньким дахом. Знаєш, брате, чим ми там займалися? Справжнім архимництвом! По-перше, нам із скарбниці приносили гроші і ми їх пробували на щирість. Там, у німців, і каміння пробірне було, і всякі кислоти, і всякі солі їдучі, всякі порошки. Я їх так і не знаю. Бід мене вони тримали в таємниці. Найкраще срібло вони тягли до скарбниці назад. По-друге, погане срібло ми плавили в тиглях і ще туди додавали домішок, міді там, олова. По-третє, з оцього фальшивого срібла ми карбували підробну монету — польські півгроші та литовські динарії. Псованою монетою німці забезпечували своїх купців та потаємно переплавляли в землі литовські й лядські. А з тих земель вигрібали добру монету. Можу тобі сказати, брате, що найщиріше срібло лежить не в чеській скарбниці, а в башті Мальборка! І, хоч вони розбиті, у них є чим відкупитись і чим звестися. Гроші — кров для держави! І взагалі, все вирішують дві речі — зброя і гроші! Тільки шляхта та бояри не вміють і не хочуть управлятись із грішми. Це не їх тями, виходить, справа! Але й купець та лихвар беззахисні перед мечем і шаблею. Тому тільки влада короля, бо він і над зброєю, і над грошима стоїть, є справжня сила. Бо влада — це володіння мечем і монетою! Скажу тобі — бачив я людей розумних, сміливих і спритних водночас. Бони могли б володіти державою. Але!… Але, щоб мати владу, ще потрібна кров і помазання. Бач, як багато треба, щоб мати владу? Бо є здатних людей немало, та кожному чогось не вистачає. А головне — золота! Зо-ло-та! Бо за золото можна все! А ті кляті ченці-архимники ще й золотом там чаклували та шахрайствували! Тільки мене до золота не допускали! Гай, гай, якби вони знали той сарацинський секрет, то мене б там і згноїли в башті! Та дзуськи! Я наче про золото й не думаю. Клепаю із зливків срібла листи для карбування. І витримав. Першим з’явився чернець у каптурі й повів мене до своєї кімнати. У нього в кімнаті затишно, охайно — всі стіни в поличках із сувоями та книгами. Бій мене до трапези запрошує — і знов на столі копчені язики й ковбаси копчені, вино біле у карафці зеленого венеційського скла. Хліб житній. Я вдаю, ніби такий вдячний за багате пригощення, а сам думаю: «Ах ти ж німецька шкуро! Сів би ти до київського столу, коли там зима й на Василя свиней колять! І кров’яна ковбаса, і-печеня, і ковбик! А ти б скуштував наш окіст!» Німець при трапезі й питає мене:

— Ти казав, що у твоєму Києві є люди княжої крові, але бідні й не при владі. Чи не збрехав?

— Ні. Був у нас князь Іван. Він мав кілька сіл під Білою Церквою. У нього кров ще від справжніх київських князів.

— Його вбито при Ворсклі татарами.

— У нього є двоє небожів позашлюбних.

— Байстрюки нам не потрібні! Син базарної повії може сказати, що він син барона. І часом це правда!

Я не розгубився і зразу йому виклав дурні балачки, що колись чув на базарі в корчмі.

— Ті обоє байстрюки ще