Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
В місті панували напруга і безладдя. Бо тоді в Литві ворохобився Вітовт. Не поділив він землі зі своїм братом Ягайлом і, змовившись із крижаками, попер воювати свою ж Литву. А Ягайло закликав на підмогу Володимирка, теж брата, зведеного. І багато хто з ліпших людей і з купців не хотіли йти на підмогу королю римо-католицькому. Він же православної віри зрікся заради польської, латинської, корони. Та й знали, що вина за грабунок Ольжиного хреста із Софії на ньому зависла. І втікачі з Литви з’явились у Києві від розбрату, а були й біглі гродненські купці-литвини. Один литвин-купець загостював у мого господаря. Мій господар працював мало — ходив із купцем у гості та до шинку, а мені загадував робити всяку роботу, тоншу, ніж своїм двом учням. Бо в мене виходило краще, ніж у них. Його небога мов оскаженіла; де тільки в закутку зо мною зіткнеться, то так і присмоктується з шаленими поцілунками. Всі губи в мене були у синцях…
Якось у господі стало наче перед грозою. Я те відчуваю, але ніякого виду не подаю. Мені наказав писар скарбничого мовчати, я й мовчу. Небога німцева все допитується в мене, чи часом я не син того коваля, від якого жінка втекла. Я їй кажу, що в нашому селі від коваля жінка не бігала. І я не ковалів син, а син рибалки з Канева, ну, не з самого Канева, а з присілка під Каневом. Я двічі туди з човнярами подорожував, то міг брехати. І от одного разу хазяїн задав мені зробити ритини на мідних піхвах до меча. Я примостився, мов княжий коваль, до верстака і заходився різьбити. Хазяїн подивився, як я роблю візерунок, похвалив і сказав:
— Зроби печатку для купця-литвина. Він тобі добре заплатить…
— Але ж, мій господарю, я так не зроблю, як ви…
— У мене часу зараз немає. Треба палаші кувати для угрів, що служать князю. Збирається він у похід. А ти зробиш добре. Ти ж не якийсь там сільський ковалик.
Я мовчки заходився різати по мідному стрижню точнісінько так, як робив княжий коваль. Тільки у німця знаряддя було незрівнянне, стружка так і закручувалась з-під блакитного жала… Литвин був страшенно задоволений печаткою. Заплатив мені добрі гроші, а потім запросив до корчми могорич запити. Там він мене впоїв. Єдине, що я тямив, — до німця такому п’яному, бо мене від одного паркану до другого кидало, не можна йти. А литвин кудись подівся, що я й не помітив. І мене чорти й хміль понесли до ковалевої матері. Вона, як впустила до своєї хижі, почала лаяти, що я п’яниця і ледащо. Тоді дав я їй срібну монету. Та монета, я так зрозумів, мене і об’явила. Не думаю, щоб той литвин безпалий, — а в нього була прикмета — пальці ушкоджені на обох руках, — мене, хоч і п’яного, вистежив. А от шилінг лівонський мене виказав з головою. Баба завинила крамареві за борошно та олію. І наступного дня, коли я вже сидів коло верстата, пішла накупити собі всього й за борги розрахуватись. Монету крамар узяв, але потім пішов до золотаря перевірити, чи зі щирого срібла вона бита. Золотар почав питати, звідки вона в нього. Той і сказав, що вранці стара ковалиха дала, а їй подарував син втеклої невістки, який кудись повіявся із сином, а тепер вночі прийшов п’яний і лишив їй срібло!.. Що тобі, брате, сказати — молодий, та ще п’яний, дурень! Якби я дав їй московську дєньгу чи ординського мідного пула, то гуляли б ми вчотирьох і дотепер. А так під вечір того дня зчинився страшний гвалт — німець волав, ніби з його залізної скрині пропало чуже срібло й золото на оздобу палаша. Ревів, як бугай на злучці! І литвин раптом кудись пропав, і ніхто його не бачив. Побіг німець до одного з лавників, щоб прийшли і подивились, як понівечено скриню і замка. Хазяїн пішов, аж тут прибігла його небога.
Захлинається, плаче: «Тікай, ховайся десь. Та тікай з міста! Схопили литвина безпалого! Він не купець, а злодій! При ньому і золото, і срібло дядькове знайшли. А він каже, що то не він крав. Ніби ти вночі вирвав замок і зламав скриню. А його пригощав і потім дав згорток на схованку, сказав — там начиння для ритини та різаки. Швидше тікай! Я знаю — ти не винний! Але ж усім відомо, яка в тебе рука могутня! А в литвина пальці обтяті».
В мене після пиятики гула голова, за день я так і не отямився. Небога ж мені козуб із наїдком та глеком вина пхає в руки і каже, що мене виведе на сусідню вулицю через потаємну хвіртку. Я й не знав, що там таємниця. Вона мене через двір тягне — я чую з вулиці гомін, а тоді тільки по воротях гах-гах! Сторожа! По мене! Німчинова небога штовхає мене у хвіртку. Я вискакую завулком на майдан. Там підтюпцем та бочком нагору до Боричевого узвозу. На Боричевім узвозі зіступив з дорога, ніби прихопило живіт, та в кущі. Висидів там до півночі і, коли вже другі півні співали, видерся до кузні. Що лікоть підтягався по схилу, то важив головою. Однак видерся і зайшов до кузні. Всі були приявні, навіть писар скарбничого. Я перед ним покаявся як на сповіді. І на хресті присягся. Вони мені повірили. Та про всяк випадок він списав коротко, що й до
