У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
- Як це не сумно, але я поступово призвичаїв себе до такої думки. Всі мої спроби відшукати його в Італії, як я вже вам колись казав, були марні. Жодного сліду, натяку на слід! Припущення, що йому пощастило непомітно прослизнути до своїх, у Швейцарію, на жаль, теж довелося відкинути. Як би не склалися обставини, а він зумів би подати про себе знак. З табору військовополонених, опинись він там, і поготів. Я добре знаю Бертгольда, більш, ніж хто інший, нас зв'язували не лише служба, а й родинні взаємини. Лишається припустити одне - найгірше...
Як важко було надати звучанню цих слів той відтінок стриманого жалю, з яким повіряє свої скорботи чоловік чоловікові!
І Нунке, з усього було видно, повірив у щирість сказаного.
- Не треба втрачати надії, - спробував він заспокоїти свого співрозмовника.- Майте на увазі, що багато з керівних працівників нашої розвідки своєчасно втекли і тепер переховуються в найдальших від Німеччини куточках світу, звичайно, під чужими прізвищами. Я вже зв'язався з декотрими і можу їх запитати про Бертгольда. Опинившись десь далеко на чужині, не так-то легко відразу подати про себе звістку. Запевняю вас!
- Буду безмірно вам вдячний. Даруйте, що затримав вас своїми особистими справами.
- В наших інтересах теж відшукати такого цінного і досвідченого працівника. Але повернемось до теми нашої розмови. Так, помилки багато чого навчили нас, багато проти чого застерігають. Цікаву річ розповів мені Воронов з практики роботи російської розвідки під час першої світової війни. Перед самим її початком командуючий одеським військовим округом, під виглядом точильників, закинув у Галичину п'ять своїх офіцерів-розвідників. Ті вільно ходили, точили ножі та ножиці і, зібравши всі дані про шляхи, мости, укріплені пункти, цілісінькими повернулись додому. Тоді командуючий київським військовим округом, мабуть, з почуття заздрощів, вирішив, як кажуть росіяни, переплюнути свого одеського колегу і надіслав до тієї ж Галичини аж сто вісімдесят точильників. Уявляєте картину, коли під вашими вікнами день у день горлають: "Точити ножі, ножиці!"? Австро-угорська розвідка була не дуже повороткою, але й вона збагнула, в чому річ. Всі "точильники" опинились незабаром за ґратами. Кількістю в нашій справі бою не виграєш. Потрібен кваліфікований одинак. Бездоганно підготовлений. Щоб нічим не відрізнятися від маси населення тієї країни, куди його закинуть.
- Досі в школі не було вихователя російського відділу?
- Був, навіть зараз є, але...
- Хто?
- Генерал Воронов. Один з найобдарованіших працівників царської контррозвідки, він, природно, дуже добре знав свою країну, її порядки. Підкреслюю: знав, а не знає. Бо про нову Росію у нього уявлення досить туманне. Емігрувавши, він ніколи туди не повертався. І це призвело до прикрого провалу. Закинули ми до однієї з південних областей України нового резидента. Найздібнішим учнем був. Чудово вивчав мову, звичаї. Під виглядом жебрака він мав пробратися до Полтави, де йому були забезпечені явки. Я сам оглядав його перед польотом, ознайомившись перед цим з усіма зразками російського живопису, де фігурують старці. Все як слід, хоч з самого картину малюй! Воронов навіть розчулився, так йому нагадав його підопічний типову для Росії постать. І по дорозі до Полтави - провал! Виявилося, Воронов не врахував найголовнішого.
У Радянському Союзі жебракування ліквідовано і заборонено. Ви розумієте тепер, чому ми мусимо усунути Воронова?
- Мені не хотілося б ображати старого...
- О, генерал сам на це погодився. Тепер він викладатиме маскування.
- Дозвольте кілька запитань?
- Прошу!
- Під час перебування в Росії я переконався, що зміни не лише в економіці, а й у побуті відбуваються дуже швидко. Як же їх вивчає вихователь вашого російського відділу?
- Ми одержуємо велику кількість журналів і газет, причому не тільки центральних. Коли нас цікавить певний район, ми різними шляхами здобуваємо районну газету, іноді навіть багатотиражки заводів або фабрик. Росіяни за натурою народ відвертий, і це проривається, як не дбають вони про пильність.
- А може, це не відвертість, а певність своєї сили? Мовляв, нам нічого боятися, що ви дізнаєтесь про деякі наші дрібні таємниці? Не забувайте, що ми відчули їхню силу і гнів на власній шкурі.
- Прийде час, і ми поквитаємось!
- Ви справді вірите в таку можливість, гер Нунке?
- Авжеж. Передумови для цього починають вимальовуватися. Зважте, тільки-но скінчилась війна, а дружба між вчорашніми союзниками починає тріщати по всіх швах. Тане, наче сніг на сонці. Я бачився з Борманом, коли він, втікши з Німеччини, на кілька днів зупинився в Іспанії. Борман теж дотримується моєї думки. Протягом цілого вечора тільки й розмовляв зі мною про неминучість третьої світової війни... О, цього разу Німеччина не лишиться самотньою!
- У другій світовій війні вона теж не була самотньою. Майже вся Європа...
- У третій проти Росії стануть Німеччина і весь світ. Тільки б дожити нам з вами до цих часів, Фред! А, справді, кепське я обрав для вас ім'я! В інтимній розмові навіть язик не повертається. Проте будемо додержуватися залізного правила. Я - Нунке, ви Фред. Поки що... Будуть ще якісь запитання?
- Одне.
- Я вас слухаю.
- Чи не вважаєте ви доцільним, щоб вихователь час від часу особисто відвідував Росію? Боюсь, самих газет і журналів замало для докладного вивчення обстановки. Я гадаю, що для справжньої всебічної обізнаності...
- Навряд чи ви самі наважитесь ризикувати, згадавши про заочний присуд лейтенантові
