Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
Почав Книжник списувати того дня розділ шостий і дійшов до вірша дев’ятого. І враз наче й перечепився, перестав списувати. Щось йому таке в повітрі чи десь за пагорбами там відчулось. І не міг він переписувати далі, а почав читати дев’ятий вірш: «Коли відкрив п’яту печать, я побачив під жертовником душі повбиваних за слово Боже і за свідчення, що мали. 10. І закричали вони голосом великим: Щоки, Владико святий і правдивий, не судиш і не мстиш за кров нашу — тим, хто живуть на землі?!» Книжник прочитав ці рядки тричі підряд і не відчув у собі справжньої впевненості, щоб списувати далі. І твердості більше в руці не було.
Книжник заплющив очі, проказав коротку молитву, прохаючи у Всевишнього допомоги у своїй слабині. Але знов-таки впевненості йому не додалося — неспокій муляв йому душу. І він вирішив, що настав час відвідати боярина. Та’ й причина наче була для того вагома — свічок вистачить не більше, ніж на дві ночі. А до Києва так не хотілося волочитись. Ні, ноги, дай Боже, ще були невтомні, як і під час першої подорожі в Московщину. Часу, часу шкода. Поки туди-сюди — і дня нема! Треба до боярина піти. Звичайно, і з боярином доведеться часу згаяти. Може навіть статися — якщо божевілля його за цей час посилилось, доведеться йому грати і для виду вина випити. Хоча, щиро кажучи, йому вино зараз було відразливе. Але, здається, незважаючи на біснуватість боярина, Книжникові вдалося привернути його душею до себе. Он який щедрий дар одержав від нього! Хіба міг він щось подібне одержати від когось із нових можновладців?! Нехай боярин і наврочений, але ж він щедріший за всіх! А вони, всі ці вельможні, і наші, і зайди, волиняни, й литвини, і литовці, хіба вони хоч шеляг дадуть? Та вони всі тепер такі, що задарма і по лаві не посунуться!.. І припасів треба попрохати, якщо при тямі і в добрім гуморі. Хоч якщо при тямі, то Книжник його ублажить. І тоді боярин щедро поділиться своїми припасами.
Більше розмірковувати не став, а вийшов на сонячне подвір’я. Примружився і задер голову. Чистісіньке блакитне небо, чорні стовбури дубів з купами пожухлого листя. Те листя до наступної весни шерхотітиме і вдень, і вночі навіть від легкого подиху повітря. Сонце таке тепле, ніби зараз не осінь, а весна-красна.
Щоб боярин його ще з куші не поцілив, Книжник, тільки-но зійшов з гребельки, ступив на стежку й закричав:
— Господине мій! Я до тебе в гості йду! Я до тебе в гості йду!
— Чого галасуєш? Хіба я глухий?! — зразу почулось з-за болонків брами.
Стулки брами рипливо порушились, лишивши вузький прохід. Але самого боярина Сергія не було видно. Книжник на мить стишив ходу і зразу ж вирівняв кроки. «Ще щось запідозрить. Щось вигадає… І вжучить болтом межи очі! Або ратищем потне! Треба йти до боярина так, ніби він здоровий, а не навіжений!..»
Ступаючи в тінь межи сірих стулок, битих часом і негодою, побачив боярина Сергія при повнім обладунку. Шабля на поясі, сагайдак при боці. За поясом гострий ніж мультянський. І за спиною сокира на повороззі.
— Доброго тобі здоров’я та вдачі, мій щедрий господине! Тисячу разів зичу тобі всіляких благ за твої щедроти!..
— Добре, добре… Не треба… ти ж не баба, що прийшла до сусідки по решето… Давай без усяких там гратуляцій…
— Господине, не можу проти звичаю… ти он хто, а я хто?..
— Дурне, Книжнику, облиш! Я воїн, і ти воїн. Ти нашу віру словом від зайд захищаєш! Тільки мало таких, як ти… Як ми з тобою… Всі стали ницими і тільки чужій владі осанну співають. До чужих і лживих пророків прислухаються… Але облишмо багатослів’я! В чому твоя потреба?
— Свічки скінчилися. Хліба нема. І борошна нема. Нема з чого галушок зварити…
— Більш нічого?
— Більш нічого. Я не жирувати сюди прибився. Я для справи ховаюсь від житейських марнот.
— Атож, не брешеш, бо справді схуд. Ходімо мерщій до комори.
В старосвітській рубленій коморі на кам’яному підмурку боярин запалив на стовпі свічку в глинянім дірчастім ліхтарі.
Різко кивнув на ліхтар, і смоляні чорні пасма волосся зазміїлись на широких, гострих плечах.
— Тепер таких не роблять… За часів Кирила ліплене на Гончарах.
Книжник хотів краще роздивитись старосвітську роботу, але боярин Сергій уже відкрив скриню із свічками.
Книжник почав вибирати свічки найсвітліші та найтовщі з велетенської купи ламаних, гнутих, обплилих, різної товщини й різного кольору — від майже білого воску до оливкового і рудо-вохристого. А боярин вже відхилив важку кришку засіка і кликав Книжника, щоб той набрав собі гречаного борошна.
— Але ж не маю торби!..
— Нічого. Сип он туди! — боярин Сергій кивнув головою в кут, де на якихось паках стояв великий берестяний козуб.
Книжник поспішив, заходився ковшиком черпати сіре гречане борошно.
Борошно крізь тоненькі щілини висипалось претонесенькими цівками. Та Книжник не звертав на це уваги, а квапився якомога швидше наповнити козуб і мерщій вийти із золотої напівтемряви комори.
