Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Діти зупинилися на одному з схилів і замилувались сяючим під сонцем гірським пейзажем. Промені сонця, падаючи на сніг, заломлювалися в ньому і. відбиваючись, ласкавими хвилями торкалися дитячих облич.

— Який чудовий день! І в зими є своя краса, — прошепотів Армен.

— Шикуйся! — скомандував Камо.

Діти спустилися в балку, а з неї знову почали підніматися вгору. Сліди діда то спускалися в міжгір’я, то проходили по краях скель, зважаючи на те, де пролягав шлях лисиці. В одному місці на снігу були розкидані гусячі кісточки і пір’я.

— Он ти, бідний птах! І як же це ти свою душеньку віддав, і який вітер розвіяв твоє пір’ячко?.. Ах, ти, мій красуне! — вдавано побивався Грикор, наслідуючи голосіння бабусь.

А Асмік стояла мовчки над розкиданим по снігу пір’ячком, і серце її стискалося від болю: адже це були кісточки одного з її пташенят!

— Не журися! Мій дід цього так не залишить, — впевнено сказав Камо.

Діти підіймалися далі на гору.

Нарешті, за одним поворотом вони побачили мисливця з рушницею за плечима і великим кинджалом збоку.

Чамбар привітав дітей веселим гавканням. Він підбіг до них і, лащачись, припадав до їхніх ніг. Асмік погладила собаку і почастувала його цукеркою:

— Навмисне для тебе принесла, Чамбарчику.

— І мені дай. Чи я, по-твоєму, гірший за собаку? — простягнув руку Грикор.

— Навіть кращий, але хіба не Чамбар врятував нашого Камо?

Дівчинка сказала це з таким теплим почуттям, що Камо почервонів.

— Дідусю, шашлик готовий? — ще здалеку крикнув Грикор дідові.

— Куди це ви йдете, левенята мої? — весело зустрів дітей мисливець Асатур. — Ну, коли прийшли, добре зробили: ознайомтеся з лисячим звичаєм, — додав він, сідаючи на сніг і закурюючи люльку. — Здорово, клята, вимучила мене. Ви тільки погляньте на її витівки. Сполохав я її там, внизу, вигнав з-під одного каменя… Тільки прицілився, як вона бігом на голе місце на горі, де сніг здуло вітром Дивлюся, а в очах мерехтить. нічого не бачу.

Старий підвівся і знову пішов по сліду лисині Всі рушили за ним.

На одному з стрімких схил:в слід лисиці знову зник. Куди ж поділася вона?

Не полетіла ж? Хлопчики розгублено мовчали. Дід посміювався у вуса.

— На цей раз вона викинула іншу штучку. Погляньте-но вниз. Бачите?

Було видно, що по снігу прокотилося щось: ніби камінь упав і, розкидавши сніг, скотився вниз. Метрів на десять нижче в снігу була помітна довгаста ямка, далі — ще кілька.

— Лисиця стрибнула метрів на десять униз, а потім покотилася клубком, щоб слід замести, — пояснив мисливець.

Переслідуючи лисицю далі, вони дійшли нарешті і до її нори.

Чамбар одразу ж кинувся в нору, але хід був вузький, і собака в ньому застряв. Однак, відчувши звіра, пес уже не міг заспокоїтись. Чамбар гавкав, скиглив, висунувши великий червоний язик, і дряпав землю.

— Ну, тепер спробуй витягти її без кирки і лопати! А якщо ми в нору напустимо диму, вона може втекти через запасний вихід, — сказав мисливець.

— А де у неї запасний вихід? — спитав Камо.

— Онде, — відповів Камо, показуючи на отвір метрів на двадцять нижче від першого. — Це стара лисиця! Чи у вас є який-небудь папір?

— Є стара газета, — відповів Камо.

Дід з двостволкою напоготові пішов до «запасного виходу», а хлопчикам наказав покласти у вхідний отвір газету і запалити.

Як тільки вони це зробили, лисиця вискочила з отвору, біля якого стояв дід. Пролунав постріл, і вона покотилася на сніг.

— Ну, спробуй тепер красти пташенят на фермі! — сказав мисливець.

Весело гавкав Чамбар.

Хлопчики з галасом підбігли і підняли лисицю. У неї була чудова густа шерсть і пухнастий хвіст.

Асмік стрибала навколо лисиці, ляскаючи в долоні.

— Не крастимеш більше моїх пташенят! — збуджено вигукнула вона.

— Так, можна сказати, що ворог птахівницької ферми знищений. — авторитетним голосом підтвердив Камо.

В цей час Чамбар, помітивши зайця, кинувся за ним у погоню.

— Навряд чи дожене — сніг підмерз. Коли б м’який, тоді, мабуть, спіймав би, — пошкодував дід.

— Але Чамбар такий великий, а заєць маленький. Чому ж Чамбар не може догнати такого малюка? — здивувалась Асмік.

— А тому, що один біжить заради свого життя, а другий — заради живота, — відповів дід і звернув із стежечки в балку. — Тут є гарне джерело. Ходімо, посидимо, поїмо, а потім — додому, — запропонував він.

Схилом гори всі спустилися вниз.

У міжгір’ї, біля джерела, сіли відпочити. Лисицю кинули поряд на сніг. Дід Асатур вийняв хліб, холодну баранину, і гуртом з апетитом поїли.

Чамбара все ще не було видно, він десь далеко ганяв зайця.

Коли всі поїли, дід нахилився до джерела, напився, з задоволенням кряккув і простягнув руку, щоб взяти лисицю але… лисиці не було…

— Ой, хлопці, рушницю! Втекла! — вигукнув дід.

А лисиці вже й слід пропав… Перебралась хвостата через горби, і, сидячи в безпечному місці, сміялася, звичайно, з невдахи-мисливця.

Хлопчики прикипіли на місці від здивування.

— Бачили, яку штуку викинула, проклята! — засмучено промовив дід.

Не може бути нічого прикрішого в світі для мисливця, як втратити здобич, що була вже в руках. Тому