Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Які це були нестерпні дні!

Коли б ще не було так багато води перед очима! Внизу безкрайній водний басейн, зверху над ним земля, що страждає від спраги…

А в очеретах озера Гіллі таємниче і зловісно все ревіло невідоме чудовисько: «Бо-олт… болт… бо-олт!..»

— Ми бога забули, люди, бог нас і карає! — кричала Сона і здіймала руки до неба.

— Не мели язиком! — сердився на неї старий мисливець. — Хіба ви раніше не ходили тричі на рік на богомілля? Не приносили жертв? Не постили? Що ж — не було посухи? Забула, як в японську війну небо висихало? Як тоді збідніли люди?

— Такі ось старі, як і ти, довели нас до цього. Злигалися з хлопчиками та й живуть їхнім розумом. Ходімо, жінки, воду орати.[11] Може, й пожаліє нас господь.

— Правду каже Сона. Ідіть, спосіб випробуваний, — оглядаючись, радив жінкам колгоспний рахівник Месроп, колишній дяк. Що більша була посуха, то він сміливішав.

От Сона і кілька старих жінок взяли криву палицю, схожу на соху, і рушили до озера. Одна по одній увійшли вони в річку, що впадала з Гіллі в Севан, запряглись, як коні в соху і почали з галасом «орати воду».

Увечері на зборах голова колгоспу Баграт соромив жінок, які вірили в забобони.

— Ваша «оранка», крім сорому, нічого вам не дасть, — сказав він. — Краще вже давайте підемо всі, скільки нас є, до Гіллі; нехай хто скільки зможе, принесе води для полів.

— А це що? Ми, виходить, записались в колгосп воду носити? — зарепетувала Сона.

— Колгосп тобі не карас з медом, щоб ти, як куниця, залізла, наїлась і подалася спати… — обурився дід Асатур. — Ходімо, хлопці! Добре надумав Баграт

Арам Акогіяи підняв на розв’язання цього завдання сільську партійну організацію, Камо — комсомольську, Армен піонерів свого загону, Асмік — своїх подруг.

Баграт відразу ж став схожим на старшину роти, який швидко готує до походу слідом за передовою частиною, що вступила в бій, її транспорт і господарство.

— Запрягти всі колгоспні фургони, вози! — тоном бойового наказу говорив він бригадирам. — На це — двадцять хвилин. Взяти всіх ослів, які є в селі, коней, мулів. Зібрати всі, які тільки є, бочки, глечики. Взяти на молочній фермі всі бідони! Десять хвилин!

Кожний приніс, що міг: хто бурдюк[12], хто відро, глечик, навіть чайник — все, чим тільки можна було набирати воду. В серцях людей спалахнула надія врятувати поля від посухи.

Коли все було готове, голова колгоспу наказав:

— Всі до Гіллі!

І жителі села попрямували до води.

Була ніч, тиха, ясна. Повний місяць м’яко освітлював обпалені сонцем поля і задивлявся в темне дзеркало озера. Денну спеку змінила ласкава нічна прохолода.

Задзвеніла зурна.[13] Її підтримав бубон. Звуки музики підбадьорили людей. Почулись жарти, сміх, залунала пісня. Тишу озера порушив плескіт води і брязкіт відер.

Спустився до озера і колгоспний грузовик, навантажений бочками. Зі скреготом ішли за ним трактори, волочачи за собою причепи, також з бочками. Торохтіли гарби і фургони, запряжені кіньми; за ними посувався караван ослів і мулів, обвішаних бідонами. А за караваном поспішали запізнілі групи жінок і дітей.

Набравши води, всі рушили на гору, женучи перед собою осликів чи мулів з прив’язаними до них глечиками з водою.

Ішли бадьорі, радісні, з думкою, що дадуть життя умираючим без води хлібам.

Піднявшись на схил гори, де були поля, колгоспники звалили на землю бочки, розв’язали набубнявілі бурдюки, відкрили глечики з вузькими горлами, і до коріння рослин, стомлених від посухи, з приємним бульканням потекла холодна, свіжа вода.

Суха земля спрагло пила прозорі струмені води і лагідно зітхала, ніби казала: «Ой, як легко стало, як хороше стало! Дайте ж напитися ще, ще!..»

Всю ніч колгоспники носили воду і поливали посіви, І всю ніч дзвеніла зурна, закликаючи до праці…

Поля ожили і почали поправлятись, ніби маленькі діти після хвороби. Але птахи на фермі ходили захирілі, пір’я їхнє потьмяніло, і бджоли гули дуже мляво: в полях не було квітів, не було вітерця…

У двох вуликах-глечиках, привезених з Чанчакару, бджоли зовсім вимерли. Дід Асатур вийняв з одного глечика мед, віск, кілька сотів, пустий карас виставив на сонце і заходився біля другого.

— Армене, вчений синку, біжи-но поклич завідувача складу, нехай прийде приймати мед.

Армен слухняно побіг до комори.

Дід Асатур своїм довгим кинджалом підрізав віск, яким соти були прикріплені до стінок другого глечика, і, виймаючи круглі медяні коржики, складав їх на велику, дерев’яну тацю.

Враз кинджал натрапив на щось тверде. Старий витяг ще одного коржика. Раптом яскраво заблищав якийсь предмет. Дід швидко прикрив його сотами і боязко озирнувся: чи хто не побачив цієї знахідки?

Робітник прийшов із складу, прийняв мед і, вказуючи на ще неспорожне-ний глечик, запитав:

— А цей?

— Цей я х-хочу розподілити по неповних вуликах, сказав, затинаючись, дід.

Він дуже знітився. Робітник вирішив, що дідові, напевне, захотілося віднести трохи меду своїй старій, і піп, нічого не сказавши, пішов. Армен ще не повертався.

Дід Асатур,