Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Ходім, дітки, додому, ходім… Але я скоріше залишусь без бороди, ніж без її шкури! — підвівся з місця дід.

Дорогою Армен запитав:

— Як же вона втекла, дідусю? Адже ти вбив її?

— Ото ж то, що не вбив, а тільки поранив легенько, — похмуро відповів старий. — Оглушив… Висіла у мене збоку і тільки прикидалася мертвою. Всю дорогу роздумувала, як би втекти. І напоумило ж мене відпочити! Але що в світі миліше за прохолодний струмок для стомленого мисливця!.. Чекай же. все одно пригадаю тобі колгоспного гусака! — погрожував дід.

Все йшло начебто без перешкод. Але цієї зими трапився ще один цікавий випадок.

Дід Асатур пішов одного разу поглянути, чи не знизилась температура у вуликах. Холод посилювався. З боку озера віяв морозний вітер, безлісими схилами гір, приозерною рівниною гуляла метелиця. Дід старанно заткнув соломою всі щілини в омшанику і ще раз обійшов його з усіх боків — чи не залишив де якої дірочки.

Несподівано він помітив на снігу тоненький шнурочок слідів, що вели до омшаника. Вони були схожі на котячі.

Дід почав уважно оглядати вулики.

Двері рипнули, зайшов Грикор.

— Тобі чого? — суворо запитав дід.

— От справи дивовижні! Куди це я потрапив? — з удаваним подивом кліпав очима Грикор. — Адже я в клуб ішов. Як я сюди потрапив?.. Ти глянь лише, яка сила у твого меду, дідусю: візьме людину за ніс і тягне, веде за собою!

— Годі дурниці плести! Тут звірюка проклята до вуликів унадилась, а ти…

Дід знайшов пошкоджений вулик і, прикро вражений, оглядав його. Вночі куниця пролізла в омшаник, розломила льоток в одному з вуликів і пожерла мед. Задубілі від холоду бджоли безсилі були захищатися.

— Ось я їй покажу, як мед їсти! — сердився дід. — Піди сповісти моїм левенятам— доженемо, здеремо шкуру з цього поганючого звірка. Хутко!

Незабаром прийшли Камо і Армен. Вони оглянули вулик, коло якого валялися шматки воску і мертві бджоли.

— Як же вона собак не злякалася? — запитав Камо.

— Вночі метелиця була, собаки всі під хліви поховалися, ліниве поріддя!

А куниця якраз такі ночі вибирає» — засмучено відповів дід. — Як тільки мені на думку не спало поставити сильце біля омшаника! Та хіба ж поставиш, коли навкруги стільки собак і котів!.. Ну, ходімо, ходімо… Сходи, Камо-джан, принеси мою рушницю та й Багратову гвинтівку захопи, вона у нас дома. Не забудь і лопату з киркою взяти. Чамбара гукни.

… За кілька годин дід Асатур, сховавши бороду в архалук, швидко підіймався нагору по схилах Далі-Дагу. За ним ішли Камо і Армен. Останнім ішов Грикор. Попереду всіх, охоплений мисливським запалом, біг Чамбар. Кренделем задерши хвіст на спину, він уважно винюхував сліди куниці, яка тут пробігла.

Випав густий сніг, і сліди були виразні й чіткі. Коли вони дійшли до міжгір’я Чанчакару, Грикор стомлено сів на камінь.

— Ху, як багато ходить ця звірюка! — сказав він.

— Та ще й як ходить! — підхопив дід Асатур. — Людині за три дні не пройти стільки, скільки куниця за одну ніч пройшла. А як ви гадаєте, чому куниця так багато ходить?.. Все від пристрасті до меду. Пам’ятаєш, як ти по запаху меду на Чорні скелі видерся? — обернувся він до Грикора. — Мало в провалля не звалився! Ось і куниця, як ти, мед любить і, шукаючи меду, ладна до світанку всі щілини обшукати. Лише на світанку вона, як і всі інші тварини, ховається, щоб її ворог не помітив. Тільки пристрасть до меду примушує її так багато мандрувати. Але зараз вона далеко не втекла, де-небудь тут ховається. Хіба вона може далеко втекти, з’ївши стільки меду! Можливо, вже хропе в якому-небудь закутку.

І справді, слід куниці обривався біля неширокого отвору в скелях.

Хлопчики ледве стримували своє захоплення. Та й як було їм не радіти: вони ж уперше полювали на куницю!

— Тепер ти, мила, у нас в руках. Тепер тобі від діда Асатура не втекти, — говорив старий, виймаючи з торбини старі газети.

— Що нам треба робити? запитав Грикор.

— Ти нічого не робитимеш. Все, що треба, зроблю я. Димом придушукуни цю в її лігві, а потім розрию його киркою і витягну звірину. Так треба.

Старий зім’яв кілька газет, поклав їх у отвір скелі, запалив і почав роздмухувати, намагаючись, щоб дим ішов усередину. Але в скелі були щілини, і дим, не затримуючись у норі, повалив з усіх боків.

— Швидше, швидше, затикайте щілини! — заметушився старий.

Хлопчики кинулись йому на допомогу, але в цей час з нори почувся хрип кашель. Куниця розметала палаючі газети, вискочила, торкнувши бороду діда і втекла…

— Чамбаре, тримай, лови її, Чамбаре! — розгублено розмахуючи руками, кричав дід. — Брешеш, не втечеш, я ще здеру з тебе шкуру!

Чамбар не наздогнав куницю. Вона встигла добігти до дуба і знайшла притулок на одній із горішніх його гілок. Притулившись до дерева, звірятко принишкло.

— Ах, проклята, бороду мені обпалила! — сердито пробурмотів дід, струшуючи з себе іскри. — Щоб твоя родителька здохла!.. А ви чого гави ловили? Треба було за хвіст хапати! Коли б я був молодим, не випустив би.

«Болт… бо-олт… болт!» заревів на Гіллі вішап, неначе сміявся з невдачі діда.

— На тобі ще й його! — розсердив ся дід. — Ось я йому зараз покажу, чого