Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Ну, що там у вас? Все? — гукнув він угору.

— Все. Зараз і ми спустимося, — обізвався Камо.

Робота була закінчена. Арам Акопян, Камо і Грикор сіли на хвилинку відпочити біля входу в печеру.

Проти них, по той бік провалля, темною пащею зіяв вхід у печеру, яку називали «воротами пекла».

Чорні скелі, піднявши до неба гострі, зубчаті вершини, виглядали похмуро.

Завивав вітер у міжгір’ях. Погрозливо кричали орли, занепокоєні присутністю людей. А коли вітер ущухав і наставала тиша, з глибини Чорних скель долинав приглушений, віддалений шум.

«Чому стогне і крекче гора?» думав Арам Акопян. Як не прислухався зараз він до звуків, що долинали з глибини таємничої печери, з'ясувати їхньої причини не міг.

Розглядаючи печеру здалеку, вчитель помітив, що вона нагадує відкриту пащу. Верхня «губа» пащі — груба, нерівна, неначе вся порізана; нижня — рівна, гладенька, навіть блискуча.

Вгледівшись, Арам Акопян помітив, що від цієї нижньої «губи» вниз по скелі, до самого дна провалля, проходить така ж самісінька гладенька і блискуча смуга. Наче казковий Фархад[10] став перед скелею з зубчатою вершиною і могутньою рукою своєю провів цю, ніби лаком покриту, смугу на стрімкій скелі…

«Що ж це за така загадкова смуга?» думав учитель.

Наступного дня дід Асатур сказав у селі старикам:

— Ясно, як божий день: в Чанчакарі ніяких девів нема!

В селі тільки й мови було, що про надзвичайні знахідки дітей. Один заздрісник Артуш, як і раніш, був невдоволений і бурмотів на адресу Камо: «Запишався!»

Глечики з сотами, привезені з Чанчакару, діти помістили в одному з кутків подвір’я птахівницької ферми, дбайливо відгородивши їх від птахів. Інші речі, знайдені в печерах, вони віднесли до школи. Тут Арам Акопян призначив для них окрему кімнату.

Того ж дня вчитель надіслав до Академії наук Вірменської РСР таку телеграму:

«Професорові Севяну. З печер Чанчакару здобуті у великій кількості речі середньовічного озброєння І хатнього вжитку. Прошу надіслати археологів».

Бджолами й глечиками з медом зайнявся дід Асатур. Він розкрив кошики і випустив бджіл на волю. Бджоли вилетіли і зразу ж оточили караси.

— Тепер кожна бджола по запаху знайде свій вулик, свою сім’ю, — сказав Арам Акопян.

Біля отворів глечиків виникло немало боїв, поки бджоли не розмістилися нарешті у своїх гніздах. А для бджіл, які не знайшли собі місця, Камо і Армен швидко збили ящики.

— Чому бджоли вибрали житлом глеки? Невже у наших предків були такі вулики? — запитав Армен у Арама Акопяна.

— Твоя здогадка, що люди підпилися в печери по дереву, а потім не змогли звідти вибратися, мені здається вірною. Проте думати, що вони взяли з собою бджіл і тримали їх в глечиках, було б помилкою. Але коли в печерах не залишилося людей, сім’ї диких бджіл, що роїлися, почали влаштовуватись у таких вигідних квартирах, якими виявились для них ці глечики.

За кілька днів бджоли вже взялися за роботу і літали в поле за нектаром. Грикор учився в діда Асатура доглядати вулики. Інколи, підстрибуючи на здоровій нозі, він підбігав до огорожі птахо ферми і дратував Асмік:

— Ви тільки погляньте на її брудних пташенят!.. Ти б краще бджіл розводила, щоб мед давали, солодкий мед!

Дід Асатур доглядав свої незліченні вулики-караси.

Одного разу, вирізуючи ножем старі, почорнілі соти, що прилипли до стінки одного з глечиків, він наткнувся па якусь тверду, обліплену носком грудочку. Зчистивши віск, старий побачив зеленуватий камінь завбільшки з яєчко ластівки.

«Гарний який! Я подарую його Асмік, розважу дівчинку», вирішив дід і поклав камінь в кишеню свого архалука.

Наступного дня дід прийшов на ферму. Велика кількість диких птахів розвеселила його.

Дощі останніх днів оживили річку; ставок був теж повний прозорої гірської води. По його гладенькій поверхні весело ковзали білі гусенята, сповнюючи повітря голосним гелготанням. Разом з ними в ставку плавали, купалися, пірнали десятки пташенят інших диких птахів, найрізноманітніших порід, наче їх зібрали сюди па виставку.

До ставка підійшла Асмік і почала годувати своїх улюбленців. Побачивши її, гусенята і каченята стрімголов кинулися до берега. Вони били крильцями, гелготали, крякали, давили одне одного і жадібно хапали корм, який пригорщами кидала їм дівчинка.

— Ти подивись, подивись, дідусю, що вони роблять! — з запалом вигукнула Асмік, побачивши діда.

— Та-ак… Вони й справді свої дикі звички забувають! Ну, ось тобі подарунок за таку хорошу ферму, сказав дід і простягнув Асмік камінь.

— Який гарний! — зраділа Асмік і одразу ж побігла показати камінь Арменові. — Доглянь моїх вихованців, не йди нікуди, дідусю, я зараз повернуся! — крикнула вона.

— Дідусь Асатур подарував мені камінь, поглянь, який гарний! — сказала Асмік Арменові.

Армен, оглянувши камінь, здивовано звів брови:

— Мені здається, що це смарагд. Такий камінь, по-моєму, коштує десятки тисяч.

Дівчинка злякалась.

— Десятки тисяч!..

— І ще поглянь, на ньому візерунок якийсь і букви вирізьблені.

— Букви?.. Дай гляну! Справді… Що це може бути?

— Залиш камінь у мене. Я покажу Араму Акопяну, він скаже, що це таке.

Дівчинка неохоче погодилась.

Вдома Армен роздивився камінь в лупу і підскочив від радості. Оце-то відкриття! На камені були вирізьблені орел