Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Як це трапилося? Чому вони розсипались? — ледве міг вимовити він.

— І все це справді було постелями? — здивовано запитав Камо.

— Звичайно. Справжніми постелями! — сказав сердито Арам Акопян. показуючи на уцілілі залишки ковдр і сінників. — Ця ковдра була покрита шовком, ця — шерстю, ця — полотном… Погляньте, як добре збереглися фарби — їх наші предки добували з рослин. Шкода, що вони не передали своїм нащадкам секрет їхнього виготовлення.

— Чому ж постелі розсипались?

— Вони розсипались від часу. Поки їх ніхто не зачіпав, вони залишались ніби цілими. Досить було тільки доторкнутися — і бачиш, що вийшло…

«Ні, братці, мені тут з вами робити нічого. Вже краще піду я в місця медові», подумав Грикор і, обернувшись, сказав:

— Я йду звідси, — і, не чекаючи дозволу, зник в уже знайомому нам проході.

Добравшись до місця, де прохід в стіні печери розгалужувався, Грикор звернув у тунель, який, за його розрахунками, вів на «бджільник».

У цьому проході було похмуро і вогко. З його глибини віяло холодом. Стіни були вогкі, вкриті фосфорично виблискуючим слизом. Здавалося, що в темряві блискають очі якихось таємничих тварин, потвор, які ось-ось запитають, чого сюди прийшли люди.

Грикорові було страшно, але повернутися він також не міг: прохід був такий вузький, що хлопець не міг у ньому повернутися. Залишалося тільки повзти вперед. І він, до крові роздираючи лікті, поволі просувався в темряві. Нарешті, вдалині блиснуло світло, і Грикор побачив широкий отвір, навколо якого літало безліч бджіл.

— Ура! От і добрався до меду! — сказав Грикор голосно, можливо, для того, щоб відігнати страх, який охопив його.

Велика печера була повна бджіл.

Бджоли, напевне, ще ніколи в своєму житті не бачили людей. Тому вони спочатку не звернули ніякої уваги на Грикора і не напали на нього.

Грикор пройшов усередину печери. Тут стояло кілька великих широкогорлих глиняних глечиків-карасів, які, напевне, колись правили за сховища для сиру. Були тут і менші глечики, з ручками і без ручок, а також глиняний, почорнілий від сажі горщик, в якому, мабуть, готували їжу. І всі глечики — великі і малі — були повні бджіл та сотів: і золотистих — соковитих, і старих — чорних. Це були справжні вулики, житла цілих бджолиних сімейств. І коли Грикор побачив їх, бурхливий захват і здивування охопили його. Хлопчик відчув бажання одразу ж поділитися з кимось своїми враженнями, розповісти про все, що тут побачив.

Він підійшов до отвору печери, глянув униз і зрадів, побачивши Армена і Асмік, які стояли з задертими догори головами. А недалеко від них синіми клубками вився димок із старенької люльки діда Асатура.

Нахилившись над проваллям, Грикор гукнув:

— Егей! Бджоли тут всі щілини і дірки медом наповнили!.. — і почав радісно витанцьовувати на самому краю карниза.

Асмік з жаху заплющила очі.

— Зайди всередину, впадеш! — крикнула вона.

Грикор повернувся до бджіл. Маленькі пташки-кібчики, що літали тіо печері, ловлячи бджіл, примусили його зупинитись в здивуванні.

— Отакої! — пробурмотів він. — Отже, і тут у бджіл є вороги.

Грикор знову підійшов до краю урвища і гукнув у низ:

— Армене, де ви бачите лопату кума Мукела? Ану, погляньте і скажіть мені.

Асмік засміялася.

— Не кума Мукела, а мисливця Каро! — тоненьким голоском відгукнулася вона. — Он праворуч під тебе, зовсім близько.

Грикор ступив ще крок уперед і подивився праворуч. Там справді стирчала якась палиця з сусідньої чи то печери, чи то з великої розколини скелі. Від виступу, на якому стояв Григор. до неї вела вузенька, подібна до зморшки, стежечка. Грикор ступив на цю стежечку і обережно, придержуючись за скелю і намагаючись не дивитися вниз, добрався по ній до нової печери з входом, схожим на щілину. З неї і стирчав товстий держак лопати, глибоко встромленої у соти, які, здавалося, наповнювали всю печеру. Густо була обліплена медом і вся лопата. Навколо хлопчика хмарою літали і загрозливо дзижчали бджоли. Добре, що він захопив з собою сітку і встиг накинути її на голову.

— Дідусю, — крикнув він униз, — лови!..

Лопата, вся в меду і воску, полетіла донизу.

— Що там робить цей навіжений? — обурився дід. — Зараз його чорти вниз скинуть!

А Грикор вже вліз у печеру і дивувався з цієї, гідної подиву, «пасіки», можливо, найбільшої і найдикішої у всьому світі. Це був величезний склад меду в скелях.

— Дідусю, відра, відра потрібні! — закричав Грикор, звісивши голову в міжгір’я. — Швидше посилай за відрами!

Оглянувши склад меду, Грикор тією самою стежкою повернувся в першу печеру.

Арам Акопян і Камо спускали вниз на товстій довгій вірьовці свої знахідки.

Дід Асатур тільки кліпав очима, розглядаючи прибулі з гори предмети. Армена і Асмік все дивувало і хвилювало.

Армен багатозначно подивився на дівчинку:

— Пам’ятаєш, що я говорив?.. Тепер мені все зрозуміло… І я можу тобі розповісти, як в печерах з’явилися люди. Коли люди тікали від ворогів, можливо від турків, — турки, як ти знаєш, не раз розоряли нашу Вірменію, — вони побачили гігантський дуб, той самий, коріння якого ми знайшли, і вирішили скористатися з нього. Переселення людей в печери, очевидно, почалося до появи ворога. Бачиш, вони захопили з собою все своє добро і навіть глечики.

— Хай так. Але хіба ворог не міг піднятися слідом за ними по тому самому дереву і знищити всіх? — запитала Асмік.

— Звичайно, міг. Але втікачі чекали цього, і ті з них,