Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Постелі! Постелі! Ціла гірка з сінників і ковдр! — вигукнув Камо.

Він кинувся туди, але вчитель стримав його.

— Не зачіпайте! — стурбовано крикнув він.

Руки з Арама Акопяна тремтіли, а очі горіли незвичайним блиском: знахідка, очевидно, була особливо важливою.

— Не зачіпайте! — повторив він.

Кілька хвилин учитель стояв нерухомо, оглядаючи все навколо. Здавалося, він боявся, що найменший рух відразу ж порушить порядок, який століттями панував у цій печері.

«Гірка» складалася з сінників, ковдр, тіістрявотканих покривал, квітчастих килимів. На землі перед нею було постелено великий, товстий повстяник, накритий зверху килимом, а на килимі лежали подушки і мутаки[9]. Століття тому на ньому килимі сиділи, по-східному склавши ноги і спершись на м’які мутаки. На одній мутаці збереглася навіть заглибина.

Посередині печери були сліди вогнища: в ньому залишився попіл, вугілля і обгоріла колода, кінець якої виступав з печери, і його було видно знизу з міжгір’я. Стеля і стіни печери почорніли від диму.

— І тут шашлик смажили, — мрійно пробурчав Грикор, оглядаючи вогнище. — А шашлик запивали вином, та ще, погляньте, з якого келиха! Ну, ні, після цього не називайте мене більше ненажерою!..

І справді, келихом, мабуть, користувалися велетні — такий він був величезний. Келих цей був наповнений яскравими, блискучими намистинками.

— Ого, та це вони залишили для Асмік! — зрадів Грикор.

— І як це ти знаходиш найцікавіші речі! — не без заздрості сказав Камо.

— Ідіть-но сюди, діти, — покликав учитель. — Погляньте на ці кинджали, величезні, незграбні. їх кували місцеві ковалі. Ось навіть сліди, залишені молотом. Робили ці мечі наспіх, як попало, мабуть, тоді, коли вже йшли бої…

— Ось, гляньте, вони «наганом» користувались! — показав Грикор на якийсь предмет, який дуже мало нагадував пістолет. Це була щирокогорла, коротка трубка з дерев’яною ручкою. Припасований до неї кремінь свідчив про вогнестрільний характер цієї дивної зброї.

Очі вчителя запалали:

— Дай сюди! Подумати лише — пістолет, перша вогнестрільна зброя! Вірмени навчилися користуватися нею в арабів.

В той час, як учитель розглядав знайдені предмети, Камо і Грикор підійшли до гнізда орла.

Виступ, на якому знаходилось гніздо, був досить високим. Камо, ставши коло стіни, сказав Грикорові:

— Лізь мені на спину і спробуй дістати з гнізда одного-двох пташенят.

— Вкусить… Навіщо нам орлята?

— Для куточка живої природи. Триматимемо в клітці.

Грикор стає на плечі Камо і сунув руку до гнізда. Орля роздратовано глянуло на хлопчика і боляче вдарило його своїм кривим дзьобом. Грикор скрикнув і скотився вниз.

— Ой, укусив! — кричав він і трусив пальцем, залитим кров’ю.

— Ех, мужчина! Ну, ставай, я полізу. Втримаєш мене?

— Хтозна: занадто важкий ти, але краще твою вагу витримати, ніж від цих розбійників страждати.

Камо виліз на спину Грикорові, накинув шапку на орля, схопив його і стрибнув на землю. Міцно затиснувши крила і дзьоб птаха, він почав розглядати його. Пташеня орла було завбільшки з добру курку. Пір’я у нього було таке ж, як і в матері, але з світлішим відтінком. Білими були і «штани».

Але не встиг роздивитися Камо як слід пташеня, коли почувся сильний свист, і в печеру, наче буря, влетіла орлиця. Своїми могутніми крилами вона вдарила Грикора і збила його з ніг. Камо встиг відскочити в глибину печери, не випускаючи, однак, з рук взяте в полон пташеня. А вчитель, розмахуючи якоюсь іржавою шаблею, кинувся виганяти орлицю.

— Ой, з’їла, з’їла вона мене! — кричав Грикор, уткнувшись лицем у землю, хоча орлиця давно вже покинула його і вилетіла з печери.

Тепер вона тривожно літала біля входу, а пташенята, вистромивши голови з гнізда, відчайдушно пищали, упрошуючи матір не залишати їх без захисту.

Камо так закутав у куртку захоплене ним орля, що те і писнути не могло, і орлиця, не знаючи, що одне з її дитинчат у полоні, більше не нападала на людей.

— Ну, як ти себе почуваєш? — сміючись, запитав Камо у Грикора.

— Ой, ця негідниця мало плече мені не вирвала…

— Покажи-но своє плече… Дрібниці, подряпала трохи. Побачиш, як усі в селі здивуються, коли ми покажемо орля! Такого впіймати — не жарт… За нього і подряпину одержати не жаль…

Зв’язавши орляті ноги, Камо відніс його в темний куток. Пташеня встигло, проте, до крові подряпати хлопчикові руку і порвати йому сорочку.

— Асмік, Армен, ми зловили орля! — підійшовши до краю печери, крикнув Камо в міжгір’я.

— Покажи, Камо! — долинув знизу радісний голос Асмік.

— Зараз, зараз принесу, — пообіцяв Камо, але, побачивши орлицю, що грізно ширяла над міжгір’ям, показати орля не наважився.

Хлопчики підійшли до вчителя, який оглядав щось у глибині печери.

Тут Грикор несподівано побачив кістяк людини: вона сиділа, притулившись до стіни, і, здавалося, сміялась.

Злякано змахнувши руками, Грикор позадкував і ненароком упав спиною просто на постіль.

Сінники і ковдри, не витримавши ваги хлопчика, не зім’ялися під ним, а несподівано розсипались на порох — уцілів лише один куток «гірки».

Побачивши це, Камо закам’яніє від здивування, а вчитель сердито глянув на Грикора.

— Я ж попереджав — будьте обережними! — з досадою промовив він. Але, глянувши в напрямі погляду Грикора. хлопець також здригнувся всім тілом: таким страшним здався цей кістяк, що століття пробув тут. Біля його колін лежав величезний меч.

Побігли по тілу мурашки і в Камо.

Звівшись на ноги, Грикор стояв зовсім