Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

Князь спохмурнів:

— Міг мене взнати, коли я висунув голову із зела, щоб кокнути чорноперого.

— Ти негарно вчинив, — стягнув Мишко докупи біляві брови й осудливо блимав із-під них сірими очима.

— Но, но, — утихомирював його Князь. — Я рятував своїх дітей, своє гніздо. Загалом, усе це я вчинив для тебе.

— Я не просив убивати пташку, — відрізав Мишко.

— Згоден, не просив. Але ж потрібно було з його голови дістати штукенцію.

— Яку ще штукенцію? Князю, ти дорослий, але смішний фантазер.

Князь зблід. Наблизив упритул до хлопчика своє обличчя і прошипів:

— Мені не подобається твій тон, хлопче. Ніколи не забувай, що я змій. Мудрий і всезнаючий.

Молодик випнув синю щелепу і застиг із кам’яною зарозумілою пикою. Мишкові кортіло шпигонути хвалька образливим слівцем. І він доклав неймовірних зусиль, щоб стримати себе. Але Князь полагіднішав.

— Не ображайся, малий. Краще згадай сцену біля печери. А саме, коли скіфи не виявили серед знайдених речей шапки Арпоксая.

Для Мишка не складало труднощів відтворити у пам’яті незабутні хвилини. Адже він тоді так багато узнав. Хлопчик із задоволенням пригадував:

— Мадій всім нагадав історію Скляної Гори. Я її з великим інтересом слухав. Хоча Скіл не раз утручався й заважав Мадію.

Князь махав руками, які щільно облягало жовте еластичне трико:

— Далі, далі.

— А далі всі побачили Скляну Гору. Спочатку вона скидалася на світлу риску, проведену від моря до неба. А потім риска стала грубшати і перетворилася на Гору.

— Далась тобі Гора, — вийшов із рівноваги Князь і сплюнув.

— Ну, ще Скіл дуже нервував. Адже Скляна Гора, на верхівці якої шапка Арпоксая, невидима в натурі. А шапку треба зняти.

— А як Гору можна побачити?

— Не знаю.

— З тобою, хлопче, каші, не звариш. Переглянь краще все ще раз. Може, второпаєш.

Молодик вихопив із-за своєї спини паличку. Ніяку на вигляд, але з балабушкою, навколо якої струмувало фіолетове світло. Князь змахнув паличкою. З балабушки вирвався жмутик вогню. Князь вогнем намалював кружало. Повітря у кружалі тремтіло, немов марево. Мишко побачив у ньому себе. Некрасивого, з витягнутою, як у молоденького півня, шиєю. Він стежив за скіфами, що стовпилися навколо багаття.

«- І що далі? Вислухали ворожбитів, шамана, якого Табіті щедро обдарувала талантом розказувати легенди та демонструвати картинки. Але ні від кого ми не почули головного. А саме, як зняти зі Скляної Гори шапку Арпоксая.

— Пане, чому б птаха не використати? Приміром, яструба, вихованого для полювання, — запропонував воїн, що стояв від Скіла справа.

— Не вийде. Яструба навчили брати тварин, яких збила стріла, — заперечив воїн, що стояв від Скіла зліва.

— Хижий птах Боривітер служить Ламії, — роздумував воїн, що стояв навпроти Скіла.

Воєначальник обвів свою сотню пекучим поглядом. У поле його зору попав Лікон. Скіл іронічно запитав:

— Головний десятнику, тебе вже не нудить? Мовчиш? Напередодні ти служив у царському загоні з особливих доручень. Атож мав би щось розумне мені підказати.

— Слухаюсь і корюся, мій пане, — відчеканив Лікон. — Готовий віддано тобі, начальнику, і царю царів служити. Але насмілюсь заперечити: я не один із того загону. Десятник Пат, старшина Гмирі, начальник загону розвідників Мук теж…

— Не те говориш, — перервав гнівливо Скіл. — Ти хоч тямиш, про що зараз говоримо?

— Аякже. Про Скляну Гору. Та Гора у морі. Вона височенна і невидима. Вночі підпливає до берегів вітчизни, щоб набратися діяльних сил.

Скіл зашипів на Скіла:

— Яким чином зняти шапку? Ну, думай, думай…

— Мій пане, однак Гору не можна бачити. Вона невидима для людського ока.

— Чому невидима? Мадій буде її висвічувати. У нього здорово виходить.

Мишкові здалося, що Скіл зауважив не зовсім впевненим голосом.

— Боги примхливі, — озвався Мадій. — Нині милостиві до нас. Навіть показали Гору. Але вірити в те, що довго її показуватимуть смертним, не варто.

Скіл кахикнув. Лікон стояв ні в тих ні в сих.

— Скляну Гору можна постійно бачити. Тільки про те я вголос боюся казати, — долинуло з середини гурту.

Біля Скіла виріс його довгобородий кульгавий радник. Він став навшпиньки й припав ротом до вуха сотника. Шепотун неспокійно озирався, наче хтось чужий міг його чути. Скіл схвально кивав головою. Довгобородий відступив назад і змішався з вояками.»

— Досить! Досить, — скрикнув Князь і змахом чарівної палички обірвав видиво. — Ну, хлопче, згадав?

— Згадав, — замріяно відповів Мишко. — Цікаво переглядати… Князю, як тобі удалося все зняти? О, я здогадався! Ти причаївся в кущах і знімав усе на відеокамеру. Я вгадав? Признайся: вгадав?

— Я, дійсно, перебував неподалік. От тільки знімальної камери мені не потрібно. Вона громіздка і примітивна. Для цього в мене є чарівна паличка, яка все запам’ятовує.

Мишко з неприхованою заздрістю поглядав на чарівну паличку.

— Суперово, — захоплено сказав Мишко.

— Ми відійшли від теми, — похопився Князь, ховаючи паличку за спину. — Знаєш, що довгобородий шепотів Скілові?

— Не чув, хоча й прислухався. Він дуже тихо говорив. Наче когось боявся.

— У такому разі знай. Довгобородий радив воєначальникові: «Змій, що веселкою став і прикрив дітей, дуже знатний».

— От ще новина! Скіфи вголос називають тебе Коломбією і помічником Папая.

— Помічником, та не першим… Так, ми знову відійшли від теми. Радник шепотів Скілові: «Змій у своїй голові носить чарівний камінь. Він дає змогу бачити невидимий світ. Я тут знайшов гніздо з малими гадами, його дітьми, то ми його дітей… того». І таке інше.

— Що значить «того і таке інше»?

— Хай тебе те не цікавить, — відрізав Князь.