Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

Невр-звір жалісно стогнав. Раптом клацнув зубами і протяжно по-вовчому завив.

І тут почалося неймовірне. Скіфи разом, наче з одного горла, видали радісний гук. Заходилися виробляти дивні, шалені речі. Дико кричали. Здіймали затиснуті кулаки до рогатого брата яснолицього і трясли ними в екстазі. Падали на землю й смикали всіма членами, як епілептики. Зривалися на рівні ноги і повторювали неадекватні рухи.

Усе, що відбувалося коло вогню, скидалося на божевільню.

Вовкулака ходив ходуном. Його виття линуло в зоряне небо жалісно й безперервно. Скіфи від вовкулаки не відставали — кричали та казилися до нестями.

Враз виття невра і сказ кочівників обірвалися. Зробилося моторошно тихо. Мишко остовпів — навколо вогню крутився кудлатий вовк. Звір шкірив ікла і тупив у людей налиті крою очі.

— Тримайте вовка. Накинеться або, чого доброго, втече, — рикнув у затаєній тиші голос Скіла.

— Від нас не втече, — галасливо нахвалялися молодики.

— Провчіть, провчіть його на самому початку. Хай покірним буде… тобто не викидає коників, — підсипав жару Пат.

У руках вояків з’явилися держаки списів. Наставивши гострі клинки, мов дикуни, кричали. Затим разом, суцільною стіною пішли на перевертня.

Вовк крутився на одному місці. За кошлатою спиною шкварчало багаття. Навколо блищали, відбиваючи зблиски вогню, гостряки зброї. Мишко злякався. Точніше, за вовка сильно переживав. Адже той не повністю тварина. Тільки зовнішній вигляд його змінилися. А очі — ті самі. Величезні, людські. У них є думка. Вовк тремтить. Він боїться дикунів.

Пат заклав язик під долішню губу. З перекошеним злостивим видом заніс над вовком списа. З другого боку підходив Неандерталець. Він осатаніло, сильними руками смикав мотузку. Мишко пасивно дивитися на таке не міг. Він сміливо кинувся вперед. Прикрив собою невра і визвірився на десятника:

— Відійди! Не чіпай його. Це людина. Ти поганий. Ти редька. Гундзя — ось хто ти.

У старшини хлопчик вирвав мотузку. Перекривив його:

— А ти — Неандерталець! Первісна людина! Е-е-е-е! — і показав вояку язика.

— Відійди, паскудо! — басом гримнув вояка.

Агресивний Гундзя, все ще з язиком під долішньою губою, направив гостре лезо на Мишка. Скіфи автоматично перевели списи на малого бунтівника.

Хлопчик відступив. Наразі стояв поруч із вовком. Шукаючи порятунку, схопився за шкіряний ошийник і перекинув через звіра ногу.

Вовк не струтив Мишка з себе і не вкусив. Навпаки, перестав тремтіти і заспокоївся. Тільки серце всередині його клекотіло Від густої шерсті струмувало тепло. М’язи звіра напружилися, а клекотіння серця пришвидшилося. Хлопчик інтуїтивно обхопив черево тварини ногами.

Вовк присів. Лапи його вібрували. На якусь долю секунди звір завмер — і відштовхнувся від землі. Земля виплила у них із-під ніг. Люди, залишені внизу, видавалися головастими ліліпутами, які підстрибують, погрожують древками і прагнуть тих, що в небі, до смерті налякати.

Людські голоси швидко віддалялися. Червона пляма багаття зменшилася до розміру металевої гривні. Усе, що несло для небесних пілотів небезпеку, відійшло, залишилося позаду.

Хлопчик помітив, що зорі блідли й одна за одною провалювалися у небесні глибини. На блаватному полотні неба сиротливо плавав місяць. Рогатий брат сколота, помічник його і каганець уночі, крутив здивовано рогулями. Про всяк випадок слідом за зорями провалився в блаватну безодню. Розвиднялося.

«Як Вовкові (таке ім’я звір отримав) вдається літати? — гадав із захопленням Мишко. — Можливо, у нього виросли крила.»

Хлопчик провів рукою, з якої не випускав ремінь, уздовж кошлатого боку тварини. Крил він не намацав. З другого боку крил теж не намацав. «Цікаво, як у нього виходить літати без крил? — гадав собі. — Вовче серце б’ється не так, як моє. У Вовка рокоче, як реактивний двигун. Ой, згадав. Варвара Никонівна розповідала, що морські гребінці й кальмари рухаються за принципом реактивних двигунів — швидко і поштовхами. Напевно, блохи теж мають реактивні моторчики. Блоха малесенька, а одним стрибком долає кілька метрів. Мій Вовк летить, як ракета. Шкода, що мене не бачать однокласники. Коли розповідатиму про свій на Вовкові політ, то Петько не повірить. А Катруся повірить. Катруся завжди мені вірить і уважно слухає мої розповіді про Скіфію. О, придумав! Петькові нагадаю про гребінців і кальмарів. Варвара Никонівна для Петька великий авторитет. Атож Петько мені повірить. А що там унизу?»

Він ліг на Вовка і звісив набік голову. Його волосся куйовдилося від лету, а серце переповнювали радісні емоції.

Вовк кружляли над Каркідою. У його центрі, як і здогадувався Мишко, розкинувся майдан. По периметру майдану стояли красиві, переважно білі будинки. Від майдану, немов від сонця, відходили променями вузькі вулички. Чим далі від центру, тим будиночки були убогіші й менші. Ще дальше будиночки змінилися напівземлянками і землянками, покрівля на яких збігалася із землею. Мишко побачив кілки з людськими головами, що гнили, та з чорними і жовтими черепами. Розглядати місто у нього відпала охота. Він перевів погляд на море. Через ранкову млу море здавалося білою, з одноманітним краєвидом пустинею.

Мишко, щоб себе розважити, розбив видноколо на сектори. З одного боку (сектор А) біліло плесо моря, з другого (сектор Б) голубів сонний степ. Хлопчика зацікавив сектор Б. Він зсунув докупи брови і пильно вдивлявся у далечінь. І не даремно. Зірким поглядом дещо цікавеньке надибав. А саме гостроверхі намети, що виднілися ген-ген у степу. «Там скіфи. Напевно, дружини і діти вояків, що нишпорять у Каркіді, шукають шапку Арпоксая», — шепотів збуджений хлопчик.

Несподівано Вовк завис на одному місці. Неповнолітній вершник завмер і перестав дихати. Він уже знав: якщо літак зупиниться, то почне падати. Але реактивне серце набирало обертів. Ось Вовк розвернувся. Тепер його курс пролягав до сектора Б.

Великі чотириногі тварини просипалися після короткого нічного перепочинку. Спочатку потягувалися, потім хрокали, мукали, мекали, іржали. Тварини шанобливо вітали того, Хто Літає Степом вдень і вночі. Після священного ритуалу тварини заходили у