Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

Мишко запишався. Через хвилину рішучим голосом велів:

— Ходімо до скіфів.

Близнята без вагання потюпали за своїм командиром.

На півдорозі, однак, всі троє зупинилися. З відстані спостерігали за діями скіфів. Так, Скіл, що стояв спиною до дітей, давав усім вказівки. Гмирі виніс із комори довгу зубату пилку. Мук зі своїми братами плазував на колінах. Брати завзято штурхали списами поміж корінням. Інші воїни тримали напоготові зброю. Гмирі перевіряв пальцем чи гострі зуби у пилки, яку тримав за одну ручку. Він придивлявся до дерева. Напевно, міркував, з якого боку почати пиляти. Мадій походжав, випнувши гостре черево, і щось нерозбірливе балабонив собі під ніс.

Близнята схлипували все голосніше.

— Веселки там немає, — заспокоював Мишко дітей.

Елісса тріпнула дрібушками й вередливо пискнула:

— Але ж там Веселчине гніздо. Я бачила маленьких, його дітей. Ти б хотів, щоб твій будинок розвалили?

Від хвилювання з носа Елісси вискочила бурулька.

— Підітри носа, — підказав Мишко.

Елісса бурульку зняла, але однаково схлипувала.

Повз дітей пробіг з підібганим хвостом Вовк. Мишко покликати його. Вовк, однак, вперто прямував до шамана. До нього він підповз на череві. У Мишка стиснулося серце, коли кошлатий товариш жалісно скавулів. А ще принизливо припадав до запилюжених чобіт Мадія. Той зарозуміло вичитував Вовка:

— Ну, повернувся, пілоте? Знай, нікуди від мене не дінешся.

Вовк у відповідь ще жалісніше скавулів.

Скіл озирнувся. Побачив дітей і різко наказав своїм:

— Зачекайте!

Молодечим кроком підійшов до Мишка. Близнята голосно підтягли шмарклі й стихли.

Воєначальник обняв за плечі Мишка. Догідливо запитував:

— Гарно, Мишо, кататися на кудлатому?

— Мені сподобалося, — щиросердо признався хлопчик.

Усміхнене обличчя Скіла випромінювало тепло. Приязна усмішка сотника перетворила зашкарубле серце хлопчика на м’який мармелад. Мишко довірливо ділився враженнями від повітряної мандрівки:

— Ми пролітали над наметовим містечком. Але там ще всі спали. Ось чому я нічого цікавого там не примітив. Прикро. Я дуже хотів побувати у кочовищі. Гадав, що то плем’я кривавих.

Воєначальник із почуттям обіцяв:

— Даю тобі, Мишо, слово честі. Приймемо тебе у будь-якому кочовищі як найвищого гостя. З почестями, гідними тебе. Зробиш нам одну послугу — і все, що попросиш, отримаєш.

— Я хочу мати повне бойове спорядження скіфського воїна, — озвучив свою заповітну мрію п’ятикласник.

— Усе, усе матимеш. Це я, Скіл, тобі обіцяю. І сагайдак зі стрілами та луком, і меч у кованих золотом піхвах, із багатим руків’ям. А ще спис із добре наточеним лезом, — невтомно обіцяв молодий ватажок.

У Мишка в скронях вирувала гаряча кров. Він примружив очі. Бачив себе в костюмі з нашитою бронзовою лускою та у шлемі з пишним султаном. Один щит — бронзовий і широкий, прикриває йому плечі, а другий — круглий, він тримає у лівій руці, бо в правій — меч. А меч класний! Брусок навершя і сердечко перехрестя з чистого золота. А сам меч довгий, важкий…

Сотник кахикнув. Мишко широко розплющив очі й повільно приходив до тями. Поцікавився:

— Скіле, яку послугу ти маєш на увазі? Що для сотні я повинен зробити?

Скіл довірливо поклав йому на плечі свою загорілу мускулисту руку. Відвів його від малих фінікійців. Мишко скосив очі. Близнята дивилися на нього з надією.

— Що я можу доброго зробити? — повторив запитання Мишко, косуючи, чи всі бачать, як воєначальник розмовляє з ним, мов з рівнею.

— Ми тут радилися, коли ти літав. Шаман з моїм радником правильно відмітили…

Скіл замовк.

— Що відмітили?

— Сказали, що ти порозумівся з кудлатим. Між вами повна злагода.

— О, так, — хвалився Мишко. — Ми з Вовком уже друзі.

— У такому разі тобі легко буде виконати нашу просьбу. Мишо, я, Скіл, начальник царської сотні блискавичного реагування, дуже тебе прошу: допоможи нам повернути шапку Арпоксая.

— Шапку Арпоксая? — перепитав Мишко.

— Так, шапку, — підтвердив Скіл. — Вона потрібна сколотам не для того, щоб голову накрити.[27] Мова йде про царську шапку. Та ще й яку! Одного з перших царів сколотів.

— Скіле, але як я можу повернути сколотам шапку? Навіть не уявляю собі…

— Не хвилюйся, Мишо. У тебе все вийде. Головне, що кудлатий підпустив тебе до себе і ти вільно на ньому сидиш. Звичайно, без карборунду ніяк не вирізниш над морем Скляну Гору. Ось викорчуємо дуб, зловимо змія…

Хлопчик затремтів від обурення.

— Хай твої воїни, сотнику, не чіпають гнізда. Коломбія — помічник Папая. Папай вас за це суворо покарає.

— Сколоти велику жертву Папаю складуть. Папай нас зрозуміє. Безперечно, змій знатний. Та наша справа важливіша. Нам потрібен чарівний камінь, що невидиме робить видимим.

Мишко зневажливо пхикнув.

— Мартишкина робота.

— Ти про що?

— Жовтопузика… тобто Коломбії немає в норі.

— Немає? Далеко від нас не втече. Вивернемо з корінням дерево й доберемося до його гнізда. Хтось казав, що бачив малих полозів. Прилетить, як миленький, щоб не порубали його дітей.

Хлопчик ухопив воєначальника за рукав шкірянки. Сердечно благав:

— Скіле, не роби цього. Накажи своїм, щоб не пиляли дуба.

— А ти, малий, капризун.

— Який ще капризун? Для чого псувати дерево? Адже змій віддав мені чарівний карборунд.

— Що? — ревнув Скіл.

Ліва червоняста брова забралася на праву і нервово сіпалася.

Мишка хоча й розбирав сміх, але відповів гідно: