Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

Перевернув його і став на широку денце.

До Мишка підбіг Вепр. Пес крутився з підібганим хвостом і неспокійно скімлив.

Мишко корпусом подався у бік багаття. Він бачив, як до полоненого подріботіли енареї. З підскоками оббігли невра і з підскоками відбігли. Далі ще раз і ще раз. Почувся передзвін дзвоників. У центрі, але на значній відстані від невра, виріс шаман (крадькома витирав рота).

— Мир всім! — тонко скрикнув.

Вояки стихли, схиливши голови. (Мишко навпаки — ще більше подався вперед.)

Шаман струснув решетом, усередині якого (Мишко про те знав) кріпилися дзвіночки. Дзвіночки дружно закалатали. Другою рукою (у ній була паличка на кшталт указки) шаман окреслив місце для шаманського дійства — камлання. Далі пхнув указкою в червоний місяць. Нічне світило захиталося. І лише тоді, коли рогулі сягнули найвищої точки, заклякло. У такому положенні, та ще й в осяянні червоного світла, місяць здавався повним.

Від уважного погляду Мишка не приховалося, що невр хоча тремтів, але із-під лоба слідкував за чаклунськими рухами шамана. Мишкові запідозрив, що полонений боїться шамана.

Тим часом Мадій швиргонув від себе решето й указку. Розставив ноги, підняв оголені руки. На високій ноті заспівав:

— Місяцю-місяченьку, рогатий брате сколота, помічник його і каганець уночі. Ми тебе, брате, шануємо і щедрі дарунки з димом надсилаємо у горнєє твоє царство. Як ніч поглинає день, як сильний перемагає слабшого, так і ти, рогатий брате, перетвори цього чоловіка. Хай він має міцні ноги, пружний хребет і чіткий зір розрізняти невидиме серед видимого. А ще стане не рикаючим, не ходячим, а летючим. Хай допоможе нам, сколотам, із Гори праведників зняти цінність безцінну — залізну шапку Арпоксая. Ми же по тому щедрі дари тобі принесемо. Хвалитимемося тобою, як милостивим, щедрим і всесильним. Слава тобі, брате наш яснолиций, на всі віки, слава тобі. — Слава тобі, брате наш яснолиций, на всі віки, слава тобі, — затягли скіфи дружно і на розспів.

Шаман вихопив із-під фартуха сиром’ятий ремінь і сильно цвьохнув. Невра мовби підкосило. Він звалився з ніг і гарчав, як скажений пес. Вепр і собі подав голос. Але не сміливо.

Повітря знову колихнулося, розсічене ременем. Цвьохнуло і втретє. Гарчання стихло. Наразі плакала дитина. Вепр притиснувся тремтливим боком до горщика. Мишко загострив слух, адже побачити дитину крізь щільний ряд вояків не міг. До нього доносилися звуки загадкового вовтуження коло багаття. Раптом скіфи разом, як один, колихнулися і пішли. Вони рухалися вервечкою. Плавно з боку на бік хиталися. Дружно, сильно, упівголоса скандували:

— Ух, ух. Вийди людський дух. Ух, ух. Увійди вовчий дух.

Коли скіфи скандували, то смикали кулаком лівої руки у бік багаття.

Мишко прислухався. Дитячий плач змінився скиглінням якоїсь тваринки. Можливо, цуцика. У просвітку поміж тих, що танцювали, Мишко прагнув побачити маленьку тваринку. Він ще більше подався вперед. Але втратив рівновагу — і загуркотів з горщика долі.

Вепр з підібганим хвостом чкурнув у кущі. Мишко стогнав — боліло забите коліно. Прислухався. Цуцик ще жалісніше скімлив. «Невже цуцика скіфи кинули у вогонь? Живого, як жертву для рогатого?», — обпекла Мишка страшна думка.

Він кинувся рятувати тваринку. Енергійно розштовхував ліктями танцюристів. Пробирався поміж них, як вуж у заростях очерету і осоки. Жодний вояка, однак, його не вдарив і грубо не перепинив. Хоча Мишко достеменно знав: таки заслуговував на покарання. Адже когось штовхнув, комусь боляче наступив на ногу… Уже біля багаття він кинув швидкий погляд довкола. І збагнув причину збайдужіння вояків до штовханів — вони перебували у сильному збудженні, трансі. Загалом зробилися навіженими. Але тваринки, що жалісно скімлила, він не побачив.

Хлопчик бігом оббіг багаття. Після цього пильно вдивлявся в палахкотливий вогонь. Готовий був витягти з жару маля, врятувати його від смерті. Ненароком, краєчком ока черконув полоненого. Мишко голосно гикнув і позадкував.

Перетворення невра на вовкулаку

Невром так трясло, наче під ним проходили дроти зі струмом найвищої напруги. Очі бідолахи вилізли з орбіт і висіли на щоках, мов крашанки. Він жалісливо підвивав і з його рота клубками котилася рожева піна. «То не собаче маля, а нещасний полонений скімлив», — зрозумів Мишко. Він безстрашно кинувся до невра. Поклав на його плечі, що ходуном ходили, свої теплі долоні. По-перше, хотів заспокоїти чоловіка. По-друге, — передати через свої доторки інформацію: «Я твій друг. Я з тобою. Я допоможу тобі втекти від жорстоких скіфів».

І теплова терапія допомогла: конвульсії, що досі торсали нещасного чоловіка, стишилися. Щоправда, він все ще смикав плечима і стогнав. Проте робив пробу звестися. Мишко простяг невру руку допомоги. Але бідолаха на руку допомоги не зважав. Підводився сам. І до того ж у дивний спосіб. Він міцно обіперся руками об землю й зі стогоном звівся. На рівні ноги, однак, не став і до кінця не розігнувся. Долонь від землі теж не відірвав.

Хлопчик безпорадно озирався. Але кочівники все ще перебували під впливом конопляного диму. Тепер ходили щільною звивистою вервечкою навколо багаття і безкінечно вигукували своє: «Ух, ух. Вийди людський дух. Ух, ух. Увійди вовчий дух». А ще безтямно, мов божевільні, гатили кулаками в той бік, де стояв у зігнутій позі невр. О, розраховувати на їхню допомогу чи навіть людське співчуття — марна річ!

З нещасним невром теж відбувалося щось незрозуміле. Мишко про всяк випадок від нього відійшов, хоча не відривав співчутливого погляду. При першій же нагоді був готовий прийти бідоласі на допомогу.

Так, уздовж хребта зігнутого чоловіка пройшла судомна хвиля. Його шия втягнулася в плечі, а обличчя, навпаки, витягнулося. Вуха полізли вгору і загострилися. У кінці торсу з’явився