Робін Гуд - Джон Макспедден

— Обережніше, любий хлопчику, бо ти в лісі, а тут ми швиденько можемо навчити тебе пристойного поводження! — мовив Робін.

— Тож спробуй! — вигукнув юний незнайомець, вихоплюючи з піхов меч. — Берися за зброю та захищайся!

Він хоробро змахнув клинком, і Робінові, якого задерикуватість хлопця почала вже дратувати, не лишилось нічого іншого, як теж узятися за зброю. Юнак кинувся в бій з великим завзяттям, показавши своєму супротивникові, що таки непогано володіє кількома простими прийомами фехтування. Але Робін лише відбивав його наскоки і навіть не збирався показувати хлопцеві своєї справжньої сили. Так тривало з чверть години, за які молодий нападник зовсім знесилів. На його щоках заграв ніжний рожевий рум'янець.

До Робіна' тим часом повернувся гарний настрій. Сміливість тендітного юнака так зворушила ватажка розбійників, що він, орудуючи мечем, став посміхатись. Помітивши це, юнак раптом скипів і спробував завдати дошкульних ударів. Робін легко відбив їх і засміявся одвертіше. Бачачи своє безсилля і неспроможність відплатити за неприховане глузування з нього, бідолашний хлопчина мало не плакав від сорому та злості.

Робінові стало шкода свого супротивника і, щоб покінчити з цим нерівним двобоєм, він удав, ніби ненароком оступився, водночас підставивши руку так, що її легенько дряпнуло мечем.

— Ну що, задоволений? — вигукнув юнак і здригнувся, побачивши кров.

— Цілком, — відповів Робін, опускаючи меч. — А тепер ви, може, зробите ласку і скажете, кому я завдячую цією подряпиною?

— Я Річард Партінгтон, паж її величності королеви Елеонори, — з гідністю відповів юнак, і знову його голос до глибини душі вразив Робіна.

— Що примусило вас піти в цей ліс самому, шановний Партінгтоне?

Юнак замислився і, перш ніж відповісти, ретельно витер свій меч маленькою мереживною хусточкою. В пам'яті Робіна знов ожило щось дуже далеке, але до болю знайоме. Нарешті юнак підвів голову й поглянув йому просто в очі.

— Що ж, хто б ти не був, — королівський лісник чи хтось інший, — знай: я розшукую ватажка розбійників Робін Гуда, якому несу прощення від королеви. Чи не скажеш мені, де його можна побачити?

Чекаючи відповіді, юнак заховав свою мереживну хусточку за відлогу куртки. Гострі очі Робіна помітили, як там блиснула золота стріла.

— О! Я впізнав тебе! — радісно вигукнув він, кидаючись до юного гостя Шервудського лісу. — Ти Маріан, а оту золоту стрілу подарував тобі я, завоювавши її на турнірі, влаштованому шерифом!..

— Ти… ти… — задихаючись, промовила Маріан (бо це й справді була вона), — хіба ти… Робін?

— Власною особою! — весело відповів Робін і так як був — у лахмітті, з брудним обличчям — палко пригорнув тендітного «пажа» до своїх грудей.

— Ой, Робіне, що ж я накоїла! — раптом із жахом вигукнула Маріан. — Я не знала, що це ти, і так необачно тебе поранила!

— Дарма, — усміхаючись, мовив Робін. — Адже це зробила ти, і я пишатимуся цим шрамом на своїй правиці.

Проте Маріан так турбувалася про його поранену руку, як не турбувався Робін про всі свої рани, разом узяті. Перев'язавши йому кисть маленькою хусточкою, дівчина сказала:

— Ну, тепер все буде гаразд!

І Робін вірив, що справді все повернеться на краще, бо ніколи не відчував такої легкості на серці. Йому навіть здавалось, що ліс довкола оповив ніжний рожевий серпанок, який непомітно розлився зі щік його коханої Маріан.

Дівчина почувалася не менш щасливою, хоч їй було трохи ніяково. Робін нарешті здогадався, що вона соромиться свого чоловічого одягу, і віддав їй довгий подертий плащ. Загорнувшись у нього, Маріан одразу повеселішала.

Потім вони стали розповідати одне одному про те, що їм довелося пережити за час розлуки, і, розмовляючи, не помітили, як сонце повернуло на захід.

— Який же я поганий господар! — вигукнув Робін, схоплюючись на ноги. — Навіть не запросив тебе до своєї лісової оселі!

— А я дуже поганий паж, — мовила Маріан, — бо зовсім забула, що я Річард Партінгтон, який справді приніс тобі послання від королеви Елеонори!

— Розкажеш про це дорогою. Вдома я передам тебе турботам місіс Дейль. А по оленя прийдуть мої друзі, яких ми, напевне, зустрінемо.

Дорогою до табору Маріан повідала, як слава про звитягу Робіна долинула аж до Лондона, в палац королеви Елеонори. І королева сказала: «Я б з радістю зустрілася з цим хоробрим йоменом і подивилась, як він стріляє з лука». Королева обіцяла повне прощення Робіну, якщо наступного тижня він прибуде до Лондона з чотирма своїми лучниками і позмагається з найкращими стрільцями, котрими так пишається король Генріх. Про все це Маріан розповіла дуже докладно, а потім додала:

— Коли я почула, що її величність виявила бажання побачити тебе, я сказала, що колись ми з тобою знались, і попросилася піти тебе розшукати. Королева дуже зраділа, а відпускаючи мене, наказала передати тобі оцей золотий перстень на знак її благовоління.

Робін узяв перстень і, схиливши голову, шанобливо його поцілував.

— З такою запорукою я хоч зараз поїду до Лондона, — мовив він. — І щоб відібрати цей подарунок королеви, треба буде принаймні відрубати мені правицю.

Тим часом вони наблизилися до густих заростів, у яких ховалося пристановище ватаги розбійників. Робін витяг ріжок і подав гучний сигнал, яким скликалися всі його друзі.

Вілл Пурпуровий одразу впізнав, кому належало гарненьке личко під беретом пажа, і, підскочивши до Маріан, по-братньому обняв її й розцілував в обидві щоки. Потім, відкликавши