Робін Гуд - Джон Макспедден

— Але уявіть, що я б знайшла людей, які відомі вам як непере-вершені стрільці, — насмішкувато наполягала королева, — чи побилися б ви за них об заклад? До речі, я чула, що поблизу Ноттінгема та Плімптона можна зустріти таких молодців.

Єпископ полохливо озирнувся довкола, ніби сподіваючись побачити в себе за спиною розбійників Робін Гуда. Потім знов обернувся до королеви й помітив у її очах неприхований сміх.

«О Господи! — із жалем подумав він. — Уже й тут знають про той нещасний випадок зі мною!» А вголос, набравшися духу, додав:

— Ваша величність, то все пусті балачки й перебільшення. Пробачте мені, але я радше збільшу ставку короля в цьому закладі, бо певен, що його лучники непереможні.

— Це ваша справа, — ніби байдуже відповіла королева. — Скільки ж ви хочете додати?

— Ось мій гаманець, — з важким серцем видушив з себе єпископ, — у ньому майже сто фунтів.

— Гаразд, досить і цього, — сказала королева, відпускаючи його, а потім, обернувшися до короля, який у цей час розмовляв із сусідньою ложею, додала: — Я згодна на вашу ставку — п'ятсот фунтів!

— Чудово! — засміявся король, ніби почувши надзвичайно дотепний жарт. — Але мені дивно: що могло викликати у вас такий азарт?

— Та я ж казала: мені пощастило знайти п'ятірку людей, яких я сміливо виставлю проти ваших найкращих лучників.

— Ну, коли так, то ми швиденько перевіримо, на що вони здатні, — мовив король. — Давайте зробимо так: нехай закінчаться змагання на відкритих мішенях, а потім тих своїх лучників, які ввійдуть у першу п'ятірку, я виставлю проти ваших героїв. Згодні?

— Згодна, — відповіла королева. Покликавши до себе Маріан, яка сиділа в сусідній ложі разом з іншими фрейлінами, королева прошепотіла їй щось на вухо. Дівчина зробила реверанс і вийшла.

Тим часом десять переможців першого туру змагань стали на свої місця перед новими мішенями. Поруч них вишикувалася дюжина добровольців із публіки. Натовп знову завмер у мовчанні, напружено стежачи за польотом стріл. Звитяжці довго цілились, зате й стріляли майстерно. І кожного разу, коли стріла впиналася в центр мішені, по рядах пролітало голосне зітхання, схоже на прибережний шум моря. Тепер перше місце завоював Гільберт Уайтхендський. Тепус майже зрівнявся з ним, але одна з його стріл на якийсь волосок відхилилася вбік. Третім був Елвін Уельський, а четвертим — рядовий стрілець на ім'я Гоффрі. Кліфтон мусив вдовольнитися аж п'ятим місцем. Лучники з публіки також стріляли чудово, але вони нервувалися, побоюючись глузувань, і це спричинило їхню поразку.

На поле знову вийшов герольд. Та замість того, щоб оголосити переможців турніру, він повідомив, що відбудеться ще один, заключний і вирішальний, тур. За рішенням його величності короля, сказав він, у попередньому турі два стрільці поділили між собою перше й друге місця, а три інших також заслуговують на нагороду. Тепер ця п'ятірка виступить проти п'яти лучників, яких обрала королева, — сьогодні вони ще не стріляли.

Вражений такою несподіваною новиною, натовп збуджено загув. «Кого ж обрала королева?» — запитували всі один в одного. Гомін серед трибун дедалі наростав, коли раптом на кінці поля широко розчинились ворота, і перед глядачами з'явилося п'ять молодців. Попереду них верхи на коні їхала молода леді. Новоприбулі спокійно прямували до королівської ложі. Леді всі одразу пізнали: то була міс Маріан, фрейліна її величності королеви. Та ніхто з присутніх не знав тих, хто супроводжував дівчину. Четверо з них були одягнуті у все зелене, а п'ятий, мабуть, ватажок, у ясно-пурпурове. На головах у всіх п'ятьох хвацько сиділи чорні капелюхи, прикрашені закрученими білими перами. Зі зброї кожен мав лише міцні тисові луки, повні сагайдаки стріл та короткі мисливські ножі.

Наблизившись до ложі, де сиділи король з королевою, невідомі лучники допомогли Маріан спішитись, а потім поштиво зняли свої головні убори.

— Ваша величність, — мовила дівчина, звертаючись до королеви, — ось ті, по кого ви мене посилали. Вони готові змагатися під вашим прапором і здобути для вас перемогу на цьому турнірі.

Королева перехилилася через бар'єр і дала кожному з п'ятьох зелений шарф, гаптований золотом.

— Локслі, — сказала вона своїм дзвінким голосом Робінові. — Дякую тобі й твоїм друзям за послугу. Але знай: я побилася об заклад з королем, що ви переможете п'ятьох найкращих лучників Англії.

Робін Гуд та його товариші поцілували шарфи на знак готовності прислужитись її величності королеві.

Король здивовано подивився на свою дружину.

— Хто ці люди? — запитав він.

Та тут до королівської ложі підбіг високоповажний єпископ Герфорда. Обличчя його то багровіло, неначе буряк, то блідло, мов крейда.

— Перепрошую, ваша величність! — закричав він. — Але я мушу попередити, що це розбійники! Отой, у пурпуровому одязі, то ж сам Робін Гуд! А це Маленький Джон, Вілл Стютлі, Вілл Пурпуровий і Алан Дейль! Вони прославились своїми насильствами на всю країну!

— Мілорд єпископ пересвідчився в цьому особисто, — багатозначно мовила королева.

Чоло короля спохмурніло. Ім'я Робін Гуда було йому добре відоме, як і всім присутнім на турнірі.

— Це правда? — суворо запитав він.

— Так, мілорде, — спокійно відказала королева. — Але згадайте, ви пообіцяли їм свою ласку.

— Я свого слова дотримаю, — сказав король, ледве вгамовуючи свій гнів. — Але нехай затямлять ваші безстрашні розбійники: я дарую їм сорок днів і ночей. Коли ж цей термін скінчиться, нехай шукають собі