Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
За спиною в мене чулося — я не мав сумніву — зміїне сичання. Жіночий спосіб обміну думками. Я відчував, вони розглядали мене, того, котрий… Зараз самі заперечували те, що говорили вчора. «В цьому селюкові, мабуть, щось є, коли адвокатова дочка так липне до нього.
Видно, добрий зух, якщо загнуздав такого туза, як адвокат».
А сьогодні: «Минулися йому розкоші. Адвокат — ха-ха! — побавився ним та й сказав: годі, набридло! І викинув за двері, як щеня!»
Буфет був на першому поверсі, в невеличкій кімнатці, де ми звичайно роздягались перед тим, як прийняти душ.
На деяких столиках красувались карафки з горобинівкою.
Зітхання полегкості вихопилося з моїх грудей. Ванда…
Тверда шкаралупа, в яку я ховався, враз спала з мене.
При Ванді я лагіднів і робився м’яким, як віск.
Адвокатша біля буфету пхала дочці в рот тістечко за тістечком.
Дівчина відмовлялась, боронилась і через силу ковтала їх.
Розгодована дитина з рекламного малюнка. Адвокат, збуджений, самовдоволений, сидів за столиком біля вікна й упивався своїм красномовством. В запалі вимахуючи келихом, він уміло розбивав усі аргументи директора гімназії, що просторікував про єдність нації на чолі з урядом. Окуляри в Дріботуна запотіли, було видно, що він от-от зірветься.
Не знаю, чим би закінчилась ця коротка сутичка між політичними противниками, якби не залунали звуки музики. Танго. Всі посхоплювалися з місць. На сходах лунко зацокотіли каблучки. Ага, так ось де парочки ховались від ксьондза! Як уже сказано, я злагіднів і розм’як, та коли адвокат, якого покликала дружина, обернувшись, кинув на мене нищівний погляд, у мене стало сили гордо, з презирством відвернутись від нього. Проте я ще встиг мигцем побачити й Ванду. До неї, відштовхнувши мене, підскочив Генек Ватко (екзаменів він не склав), напомаджений, напудрений, у лакованих черевиках. Я подумав, що ревнощі — нице почуття, і коли в мене болісно забилося серце, то тільки тому, що Ванда обрала собі до танцю такого поганого кавалера.
І відбулася німа сцена між мною й Вандою. Я й досі бачу її, ніби увічнену на екрані. Ми не мовили одне одному ані слова, але очима сказали все. Який то чудодійний зв’язок! Точнісінько, як у пісні:
Ми — мов дроти, в яких тече
Вогненний струм жадання…
Ах, невідомо, де взялось
Оте палке кохання…
Між нами пробіг струм, очі заблищали, кров завирувала. Я знаю, досить було тільки кивнути, і вона зразу прибігла б до мене, як молоденька сарна. Але я не зробив цього через її батьків. Адвокатша, затуляючи собою Ванду, виступила наперед. Її обличчя, з якого обсипалась пудра, дихало смертельною ненавистю. Я відійшов убік, нібито переможений, несучи в своїм серці оте чудове почуття єдності.
Прихилившись до стіни, я стежив за Вандою та Генеком, що кружляли у вирі танцюючих пар. Він пригортав її, вона намагалась визволитися з його настирливих обіймів. Навпроти, теж спершись на стіну, стояла адвокатша й пасла мене очима, вважаючи, що загнала в пастку. Але Ванда, мабуть, передбачила, що я попаду в облогу, бо, вибравши слушну хвилину, потягла Генека до мене і прямо спитала, чи буду я танцювати. Я зиркнув на Генека.
— З ним домовлено, — сказала вона. «Tango milonga… tango milonga…» Сигарета підстрибує на губі в скрипаля. Викладач гімнастики з німкенею пробують збити хор, щоб підспівувати оркестру. Я відчуваю тіло Ванди так, ніби вона обгорнута лише в прозорий муслін.
Ми — мов дроти, в яких тече
Вогненний струм жадання…
— Ти знаєш, що викладач праці залишає гімназію?
Я не відповідаю, бо навіть найцікавіша розмова нічого не варта в порівнянні з чудом нашої близькості.
— Так-так, — жваво провадить далі Ванда. — А німкеня зовсім безсердечна, недарма така руда. Хіба ж він винен, що маленький, а вона…
— Кобила, — підказую я.
— Фізкультурник причепурився, от вона й обрала його… і знову на все життя. Як це так можна міняти?! Хоч дурний, аби поставний… «А ти, а ти? — з болем рветься із мого серця. — Хіба ж я не міг би признатись тобі, що навіть у ті хвилини, коли був на вершині щастя, я щоразу падав у прірву розпачу, згадавши, що я в тебе не перший? Хоч, правда, коли б склалось інакше, я не був би ні другим, ні третім. Чи й ти мене на когось проміняєш?»
— Що ти мені торочиш про вчителів? Розкажи про себе.
Чи довго я чекав відповіді? Мені перехоплює дух, підламуються ноги, а вона міцно стискає мою руку. В диму мелькають руді пасма волосся. Адвокатша, наче риба, пливе в натовпі, слідкуючи за кожним нашим рухом.
Ванда ще міцніше стискає мою руку.
— Ти їдеш, так?
Вона ніби отямилась і чогось злякалася.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю.
— Іду, — каже вона тихо. — Батько так вирішив. Мала поїхати лише на канікули, але після того, що сталося…
Я не можу противитись батькові, він завжди на своє поверне.
О боже, боже, та єдність душ, яка так окрилила мене в буфеті, — лише міраж. Мій розпач глибоко зворушує Ванду.
— Так, так, батькові я тільки корюся, а тебе, мабуть, кохаю. Не віриш? То повіриш! — Мені здалося, що вона тупнула ногою.
Зупинилась, а на підвищенні з’явився законовчитель і спитав, де француженка.
— Іди й чекай біля нашої вілли. Я зараз. — Ванда вислизнула з моїх обіймів, пурхнула на підвищення і, молитовно склавши руки, попросила ксьондза приділити їй хвилинку для розмови, останньої перед довгою розлукою.
Ксьондз насупився, і знову його губи скривились.
— Ходім, — сказав він, шелестячи сутаною.
Адвокатша, задерши голову, подалася в буфет.
Ніщо не роз’єднувало нас, крім наказів. Але ми й самі для себе були наказом. Добре, що тієї прохолодної літньої ночі, коли здалеку долинало жалібне квиління дрімлюги, коли голова наморочилась од випитого вина, що додало нам сили, — добре, що тоді я не вимагав від себе більше, ніж міг дати. Я не говорив про те, що все ближче чути гудіння «Хейнкелів-111», яке переміщується з Іспанії через Чехословаччину в бік Польщі. Не говорив про роззброєння Польщі. Про те, що треба негайно припинити розправи з народом у нашій країні, бо вони є кроком до того, що і в нас завтра почнуть ночами виводити людей за село чи за місто й розстрілювати при світлі прожекторів. Як у Дахау, як в Іспанії. Я не говорив цього, бо не хотів, щоб Ванда перегоріла в суперечці. Не хотів гребтись у попелі.
Все почалось, як ніколи. Як першої
