Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
— Розстебни. Пам’ятаєш, як ти їх застібав?
— Пам’ятаю.
— Замкнене коло… Неначе все життя складається з самого лише розстібання та застібання.
— Гм… Яка глибока філософія…
Ванда погасила лампу. Тепер вона віддавала свою силу, свою дівочість ізнову й до решти. Хотіла пізнати те, чого ще і я не пізнав у ній. Та й у собі теж. Ми розкриваємо себе, ще нічого не кажучи. Шовк, муслін, і пломінь. Усе це, сплавившись разом, відкриває таємниці до кінця.
Тихо, по-змовницькому. Я не розумів, навіщо так довго докучав їй політикою. Адже тільки злившись так на муки й на радість, можна було кинути обвинувачення цілим поколінням, цілим століттям і взяти під обстріл цей несправедливий світ. Мені марилась якась сила.
Квінтесенція боротьби і плоті. Сила реальна, матеріалізована, як Ванда, але духовно нероздільна. Сон про могутність!
— Годі, — сказала вона, коли промчав перший порив урагану, і провела долонею по тілу.
Над отоманкою блимала лампадка. Я спершу здивувався, потім мене обсів рій сумнівів. Вона, бісова дівчина, вже знає, чого варта. Я позастібав усі гудзички. Трохи згодом Ванда сумно спитала:
— Чи правда, що коли людина дуже щаслива, то потім мусить за це розплачуватись?
— Неправда.
— Боюся, що правда.
Я хотів обійняти її, заспокоїти, але Ванда не далася.
Вона прагнула сповіді й очищаючих душевних мук так само палко, як ніжності й пестощів. Ждала кари, сповнена хвилювання й жаху. Те, що сталося в Закопаному, було лише незначним випадком, то було тільки несміливе пробудження жіночості. Але, повернувшись через рік до школи, дівчина почувала себе так, ніби опинилась не серед ровесниць, а серед малят. Гріх поряд невинності. Це порівняння раз у раз наверталось їй на думку. В костьолі, стоячи навколішках, вона чекала, що склепіння от-от упаде на неї, і молилась, благаючи, щоб грім небесний зараз-таки вразив її. Але тієї провини перед богом і сумлінням навіть рівняти не можна було з тим, що сталося в лісі, коли виявилось, що насолода — це жахлива безсоромність. Вона не знала, що в її устах, грудях, кожній часточці тіла стільки безсоромності. Як же можна не думати про кару, як же не підкоритися присудові справедливого бога?
Вона говорила тихо й спокійно. І мені передавався цей настрій, мені теж стало сумно і страшно, але тому, що вона брала участь у змові проти нашого щастя. Що вона замислила, що намірялась робити? Невже я буду приречений на самотність? Може, любов до Ванди буде єдиною радістю в моєму житті? Ми довго мовчали, просто переставали існувати. Нам навіть здавалось, що ми не дихаєм, що ми затаїлися, передчуваючи змову, яка знов народжувалась у наших тілах. За вікном шелестіло, дихаючи за нас, листя високого клена. І знову ми, змовники, злившись в обіймах, без слів відкривали навстіж одне перед одним свої душі. Ні для яких недомовок і хмар не було місця.
— Правду сказати, я найбільше боюся за тебе, — призналась вона потім.
— За мене? Чому за мене? Хіба ж я міг би тебе зрадити?
— Ні, я не про те. Якби не розпустили вашої партії, тебе заарештували б. — При світлі місяця я бачив її очі, що дивились лагідно й заспокійливо. На губах її майнув змовницький усміх. Вона зітхнула.
— Звідки ти знаєш? — через силу вимовив я. — Якби я раніше таке почув, то з душею вирвав би в тебе признання, від кого ти довідалась… Звідки ти це знаєш?! У дефензиві працюєш, чи що?
— А тепер не будеш виривати в мене душу, правда?
Місяць підбився вище. Мені стало невимовно прикро, бо в цім домі ніби було виявлено, що я людина цілком безпечна. В мене лишилось тільки тіло й осиротіле, повне любові серце. Але виявилося, що для Ванди я досі був на вершині, на яку зійшов за допомогою партії. Ванда казала:
— Мабуть, я тебе тому покохала, що ти не такий, як усі. Вже одне те, що ти потрапив під нагляд поліції…
— Та-ак? — бурмотів я, збентежений. — Авжеж.
— Скільки я попомолилася, щоб ти став на правдиву путь… Якби ти тільки знав.
— Так, так… Обіцяла ксьондзові й фізикові.
— Фізикові? Фізик сам у бога не вірує. Часом здавалось мені, що я удостоїлась ласки господньої і всі мої молитви линуть до самого бога. Фр-р… фр-р… — Вона піднесла руки вгору, як тоді, коли дивилась на білку. — Я хотіла врятувати тебе. А вийшло так, ніби дала притулок бандитові в своєму домі. І знов просила прощення в бога за те, що твою сліпоту прикрашаю любов’ю. Але я не в силі тебе навернути, хоч ти й помиляєшся. От якби ти переконав мого батька, то цим довів би й мені, що правда на твоєму боці.
Яка трагічна роздвоєність! Нам не лишалось більш нічого, як оповідати історії про щасливе кохання та втішати одне одного. Заради Вандиного спокою я не згадував зараз про існування двох барикад, двох берегів цього світу, хоч переконливим прикладом цього в нашому місті був голодний, нездоровий сон сотень людей на Стефанові і, з другого боку, — бал у гімназії. І ми, мабуть, забули б про все на світі. Матір божа на стіні заснула. Ніч заколисувала нас своїм лагідним подихом, спокійно плинучи кудись у безкрай. Якби не налетів несподівано новий вихор подій…
Зненацька внизу почувся стук у двері. Як я вже казав, вілла була двоповерхова. Нагору, де містились кімнати всіх трьох членів родини, можна було пройти або через хол, або через вітальню.
Я затаїв подих. Ванда кивнула злегка головою, вона це передбачила.
— Хто це? — спитав я самим порухом губ.
— Батьки. А то хто ж? — відповіла вона і притримала мене за руку. — Я взяла двері на засув.
Я був страшенно схвильований. Аж ось застукотіли у вікна. Злившись устами, чекали ми дальшого розвитку подій. Раптом у кімнату впала тінь, хтось виліз на клен.
У золотому місячному сяйві різко виділялась кругла чорна голова. Крізь вікно долинув зойк:
— Вона спить з ним… Вона… З цим… із цим!.. Це отой мерзотник! І вона з ним!
В мене ніби влучив снаряд, начинений склом, що боляче вп’ялося в тіло, в кожну його часточку. Я випручався з її міцних обіймів.
— І ти теж так думаєш? — спитав здушеним голосом.
— Ні.
— То колись думала.
— Ні. Повір мені.
Коли б не це рішуче
