Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

— Та хіба ж люди можуть мислити однаково? Бідняки й багатії? Народ і гнобителі?

Я вимахував руками, стоячи біля крісла. Мене потягло на символіку. Промені призахідного сонця, що пробивалися поміж деревами, — це списи, націлені в мого супротивника. Заради Ванди мені хотілось якнайшвидше скінчити цю дискусію, але неабияк, а натхненною, полум’яною фразою, котра б містила в собі чітку й неспростовну оцінку всієї сучасної дійсності та всього майбутнього і зламала б опір зарозумілих невігласів, що розжиріли, кривдячи народ. Але з мого наміру говорити стисло і ясно нічого не вийшло, розповідаючи про події в нашому селі, я збився на жалісливий тон, замість кинути гнівний докір гнобителям.

…Поліцай гнався за парубком, що їхав на велосипеді без номера. Спіймав, коли той був у своєму дворі вже без велосипеда. Парубок заперечував: він нікуди не їздив. «Ти брешеш представникові влади!» — «Ви самі брешете». — «Думай, що кажеш, хаме. Ти, байстрюк зашмарканий!» У наших місцях такі слова вважаються страшною образою, а хлопець був повнолітній, недавно проходив призовну комісію. «Що ви сказали?.. Що я?.. То поцілуйте мене он куди…»

Поліцай озвірів. Він бив свою жертву гумовим кийком куди попало, найбільше ж по обличчю та по голові. Потім, коли хлопець звалився на землю, копав його чоботом і по-батьківськи попереджав людей, які з’юрмились навколо них: «Я й стріляти вмію!» Парубок знепритомнів, хтось крикнув: «Убили!» Юрба почала наступати на поліцая, але той устиг вискочити з кола. «Убили? Хто це сказав?» — «Усі бачать». — «Усі? Бунтувати здумали?! Я зараз доповім начальникові!» Він сів на велосипед і поїхав. Тоді з’явився коваль. Став навколішки біля хлопця, приклав вухо до серця. «Живий». — «Ми знаємо, — озвався батько парубка. — Тому й не плачемо». — «Але треба зараз же послати по ксьондза». Всіх пойняв страх. Коваля вважали за комуніста, а коли комуніст радить кликати ксьондза, то, мабуть, надія тут вже тільки на бога.

Запрягли коні, хлопця перенесли до хати, обмили. Він опритомнів. За годину й висповідався. Коли церемонія закінчилась, на подвір’я з галасом вкотили троє поліцаїв на велосипедах, у повній бойовій готовності. Селяни, пригнічені молитвою: «Іду вже до тебе, в темну могилу», похмуро втупились у поліцаїв і навіть не звернули уваги на ксьондза, котрий даремно силкувався вилізти на воза, а стати на дишель не хотів, — боявся, що коняка вбрикне.

Така байдужість селян розворушила поліцаїв, які сховались під стріху стодоли, бо саме насувалась гроза, і дудлили горілку просто з пляшки. Поліцай — герой події — пересунув кобуру наперед, підхопив ксьондза під зад і кинув у віз на вівсяну солому. Потім обернувся до селян і зневажливо засичав: «Хіба ви католики? Лайно ви, а не католики! Навіть ксьондза не шануєте». Потім засунув руку в сумку другого поліцая, витяг шмат ковбаси й демонстративно урвав зубами здоровенний кусень. Коваль негайно кинувся в атаку з флангу: «А ви їсте ковбасу в п’ятницю. Християни так не роблять». Поліцай трохи зніяковів, але за мить огризнувся: «На війні ніхто не постує!» — «Так війни ж нема. Де ж тавійна?» — «А в Іспанії що — жарти?» Селяни стояли, вражені й принижені цією безсоромністю. А поліцаї, зовсім розперезавшись, сукали їм дулі: «По-вашому ніколи не буде. Ми вас у баранячий ріг скрутимо, наше завжди буде зверху».

Я глибоко зітхнув. Що я хотів виразити цим зітханням? Нездоланну жадобу помститися за кривди, вчинені не тільки в моєму селі. Ох, якби коваль зараз міг зазирнути мені в душу, то, напевно, не думав би про мене погано. Може, я хотів переконати адвоката, що він перший повинен добровільно стати перед суворим, невблаганним судом. А інакше нема чого й говорити про лад і справедливість на світі. Після кожної фрази я вставляв «розумієте» і коли-не-коли ще й підіймав стиснутий кулак: «До перемоги!» — хоч цей жест зовсім не в’язався з тією сумною подією, про яку я розповідав. Проте мені здавалося, що я досяг свого, бо адвокат був явно приголомшений.

Коли Ванда відійшла до дзеркала, він зараз же зайняв місце біля вікна й затарабанив по ньому так, що мало шибки не вибив.

У цей час з’явилась адвокатша, на ній була вже інша сукня, чисто рожева, шовкова, що тісно обтягувала живіт. Мабуть, у першій сукні вона сама собі не подобалась, бо тепер, хоч я глянув на неї лише мигцем, вона стала весела, як рання пташка, певне, вважала, що її належно оцінили. Ванда знову глянула на стелю і здвигнула плечима. Тверезо й егоїстично оцінюючи становище, вона намагалась відвернути мою увагу від небезпечної теми.

Поки адвокатша походжала під руку з чоловіком між двома світляними смугами на підлозі, щось жваво шепочучи йому на вухо, Ванда стояла спиною до дзеркала й поглядала в нього то через ліве, то через праве плече: видно, чекала похвал. Вона нудилась. В її позі відчувалася байдужість до всього, крім власної персони. Раз по раз вона з млосним виглядом опускала очі. Що це — нова манера кокетувати? Напруження спало, і риси її обличчя пом’якшали.

Ах, он воно як! Я відчував усю безглуздість становища: ну, виконав свій обов’язок — а що ж далі?! Мені стало соромно, але я цього не показував. Нарешті прийняв рішення і тепер тільки думав, чи вклонитися всій родині на прощання. Так нічого й не придумавши, сказав:

— Все вже ясно. Мені треба йти.

Подружжя повернулось до мене лицем, і адвокат, випнувши черево, зауважив:

— Ви повинні самі знати, що робити.

— Я знаю.

— Я протестую, — писнула адвокатша таким тоном, ніби наші останні слова, мої й адвокатові, були тільки добре розіграним жартом, і розпростерла руки. — Ходімо разом на бал до гімназії. Адже його влаштовують на вашу честь. Нащо ж я передягалась? — цокотіла вона. — Вандусю, сядь до фортепіано та заграй що-небудь, щоб нас розважити. Чоловік неодмінно кудись щезне, то мене ніхто й до танцю не запросить. Вандусю, ти відступиш мені свого кавалера, правда ж?

Адвокат постукав пальцем по лобі. У Ванди якось дивно блиснули очі, вона мало не вибухнула, але зціпила зуби і стрималась. Тільки низько схилила голову. Я послав їй очима поцілунок. Сонечко моє з мінливим настроєм, світи мені завжди!

— Я ж не ради вас прийшов, — пирхнув я просто в лице адвокатші.

Господар налив собі вина, випив одним духом і вийшов з кімнати. Я вибіг на вулицю.

Навздогін мені нісся істеричний крик:

— Ніхто ще мене так не ображав у власному