Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Пригодницькі книги » Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

Читаємо онлайн Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
свою тугу горілкою, що нею так охоче винагороджували їх випадкові любчики за той час, який ці жінки їм віддавали, за ту зневагу, яку від них терпіли, за масні, плоскі анекдоти, які мусили вислухувати; на вигляд безтурботні й веселі, а насправді насторожені й хижі, вони, мов голодні вовчиці, чигали на здобич.

Після довгої перерви на естраду вернулись музиканти й розсілися перед пюпітрами, із роздягальні в зал юрбою ввалились німецькі солдати, мабуть, зі щойно прибулого поїзда, і з галасом та сміхом збилися біля стойки; в них неважко було вгадати відпускників, які їдуть з фронту, — самовпевнені, сп’янілі від свободи, звільнені від пут залізної дисципліни, вони знов потрапили в звичайну життєву колію, знов смакували життя, аж захлинаючись від надміру відпущеного їм часу, і не хотіли гаяти ані хвилини.

— Два grofie Віег[19].

— Горілка, мама, налий два горілка.

— Schnaps bitte, ein Schnaps[20].

Повії в залі збуджено заметушились; оркестр грає вальс Йоганна Штрауса, німці регочуть, повітря сповнюється випарами людських тіл, а в мене жар, у скронях стукотить, я задихаюсь від огидного, кислого, отруйного духу цього шинку, я б радо втік зараз із «Какаду», але мене вже геть розморило. Мені нема куди йти, в цьому місті я нікого не знаю, а в «Какаду» тепло, бринить музика, співають п’яні, хрипко сміються повії; в цьому гармидері відвідувачі намагаються перекричати один одного.

Несамохіть я ловлю уривки розмов, чекаю, поки підійде офіціант, і раз у раз поглядаю на двері роздягальні та двох убиралень, а оскільки щохвилини може з’явитись Монтер, водночас стежу і за входом, взагалі за ці роки я привчився не сідати спиною до дверей.

Я боявся дверей, хоч це, може, й смішно, але я боявся дверей і щоразу, коли вони були позад мене, почував себе безпорадним, мов звір у пастці, якому видерли ікла й пазури, або як оточена ворогами людина, котра заблукала в густому тумані й щосекунди чекає смертельного удару ножем у спину, — це, може, й смішно, але в мене завжди було таке відчуття, коли двері не потрапляли в поле мого зору.

Та зараз я був спокійний, навіть задоволений, що все так склалося: я сидів у добре натопленому залі, навколо ні на мить не стихав оглушливий гомін людських голосів, гримів оркестр, дзенькали склянки та кухлі, горлали біля стойки п’яні й визивно реготали повії, яким, нарешті, всміхнулося щастя: їхні відчайдушні зусилля увінчалися успіхом, кінець кінцем їх помітили, вони зайняли постійні місця за столиками й могли тепер пити досхочу, напиватися чужим коштом, тепер вони мали «клієнтів», і час для них сповільнив свій плин, їм уже не треба було нікуди поспішати, гарячково шукати випадкових коханців на мить, на годину, на одну ніч; тут, у гущі стільців та тісно зсунутих столиків, заставлених пляшками, ці старі, потріпані, страхолюдні шкапи зваблювали блакитнооких оленів у зеленкувато-сірих мундирах. У залі не припинялася шалена коловерть, юрба людей відкочувалась від столиків і знов набігала, мов хвиля брудної води; гендлярі, спекулянти й сутенери — ці мали гроші; шпиги з щурячими мордами, злодії й валютники, професійні шантажисти — ці теж мали гроші; всі найпослідущі покидьки стікалися сюди цього вечора в гонитві за втраченим часом, сподіваючись винюшити нове дільце, інтригу, на якій можна добре заробити, або підслухати щось для доносу, за який давали в нагороду літр горілки та сотню сигарет.

Гарячка з кожною хвилиною палила мене все дужче, загострювала слух і зір. Чекаючи на офіціанта, я знічев’я, а почасти з професійної цікавості дивився й слухав.

— Хороша ти дівчина, Манько…

— Краща за руду Зоську?

— А це ми ще побачимо, любко моя зачухана…

— Руду Зоську вколошкали серед руїн на Каштановій, в сімнадцятому номері.

— Що ти кажеш?

— Витягли учора вранці з підвалу, без трусів, голова провалена цеглиною. Я на власні очі бачив…

— Чого ж вона водила туди бахурів?

— Бо не мала хати.

— Куди в біса подівся Фелек? Рахунок треба сплатити…

— Стовбичить біля стойки, в тому хорі дідів, що співають реквієм по вмерлих.

— «Какаду» — просто шик.

— Знов барабан гуркоче. Мов у цирку, коли якийсь одчаяка готується до останнього сальто без сітки…

— Як приємно ти пахнеш, дівчино…

— Оселедцем?

— Ні, конвалійним милом…

— Франько, ти мене задушиш, стара хвойдо. Не будь нахабою, все одно не дам ні гроша понад таксу.

— Говорив-балакав…

— Ой дівчино, сухоти вже геть ізжерли твої груди. Мабуть, господь покарав тебе за те, що висміяла дівича…

— Земля пахне кров’ю.

— Весною на полях замість трави виростають хрести, скоро світ стане справжнім кладовищем…

— Франю, куди ти йдеш?

— За малим ділом, хлопчику.

— Скажи, як до тебе дістатись, коли ти опинишся між зірками?..

— Прокляте життя! Тридцять років підряд самі поневіряння. І нащо я на світ народилась?..

— Господи, як Войтек сьогодні набрався!..

— Програма завершується. Тепер він ще обніме свою дівчину, бо більш уже ні на що не здатний, потім блюватиме, а вкінці розреветься, мов малюк, — та й по всьому…

— Не судіть його, хлопці. Дехто забуває про своє горе, тільки як налигається…

— Хто ще хильне чарчину?

— Приставайте до нас, люди добрі! Господь бог сьогодні всім ставить по чвертці щастя…

Мій столик, втиснутий у куток недалечко від естради, стримить у тісному проході, мов кораловий риф на дні океану; люди мимохідь зачіпаються за нього й сердито поглядають на мене, ніби це я винен, що столик поставлено саме тут; на щастя, ніхто до мене не підсідає, всі мовчки проходять мимо.

Піаніст, що сидів навпроти мене, схилившись над клавіатурою рояля, грав «Кумпарсіту» і раз у раз зацікавлено позирав у мій бік: він уже помітив мене, вже збагнув, що до завсідників «Какаду» я не належу, і, заінтригований, стривожений, певне, подумки перебирав усі причини, які могли привести мене сюди цього передсвяткового дня, а його короткозорі очі за грубими скельцями окулярів бігали й блискотіли, мов дві золоті рибки за склом акваріума; він дивився на мене, нічого про мене не знаючи й ні про що не здогадуючись, а я сидів, стискаючи в руці пістолет, відчуваючи, як усе зростає в мені нервова напруга, і чекав, коли ж з’явиться офіціант або Монтер. Все навколо — постаті людей, столики, чорний корпус рояля — було оповите тютюновим димом.

Стіни в «Какаду» голубі, того особливого відтінку, що його має морська гладінь, в якій відбивається чиста блакить неба, і часом мені здавалося, що я лежу на дні морському й самотність моя, наче море, глибоке, холодне й неосяжне, а вороття для мене вже немає, раз

Відгуки про книгу Сучасна польська повість - Корнель Пилипович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: