Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
Після довгої перерви на естраду вернулись музиканти й розсілися перед пюпітрами, із роздягальні в зал юрбою ввалились німецькі солдати, мабуть, зі щойно прибулого поїзда, і з галасом та сміхом збилися біля стойки; в них неважко було вгадати відпускників, які їдуть з фронту, — самовпевнені, сп’янілі від свободи, звільнені від пут залізної дисципліни, вони знов потрапили в звичайну життєву колію, знов смакували життя, аж захлинаючись від надміру відпущеного їм часу, і не хотіли гаяти ані хвилини.
— Два grofie Віег[19].
— Горілка, мама, налий два горілка.
— Schnaps bitte, ein Schnaps[20].
Повії в залі збуджено заметушились; оркестр грає вальс Йоганна Штрауса, німці регочуть, повітря сповнюється випарами людських тіл, а в мене жар, у скронях стукотить, я задихаюсь від огидного, кислого, отруйного духу цього шинку, я б радо втік зараз із «Какаду», але мене вже геть розморило. Мені нема куди йти, в цьому місті я нікого не знаю, а в «Какаду» тепло, бринить музика, співають п’яні, хрипко сміються повії; в цьому гармидері відвідувачі намагаються перекричати один одного.
Несамохіть я ловлю уривки розмов, чекаю, поки підійде офіціант, і раз у раз поглядаю на двері роздягальні та двох убиралень, а оскільки щохвилини може з’явитись Монтер, водночас стежу і за входом, взагалі за ці роки я привчився не сідати спиною до дверей.
Я боявся дверей, хоч це, може, й смішно, але я боявся дверей і щоразу, коли вони були позад мене, почував себе безпорадним, мов звір у пастці, якому видерли ікла й пазури, або як оточена ворогами людина, котра заблукала в густому тумані й щосекунди чекає смертельного удару ножем у спину, — це, може, й смішно, але в мене завжди було таке відчуття, коли двері не потрапляли в поле мого зору.
Та зараз я був спокійний, навіть задоволений, що все так склалося: я сидів у добре натопленому залі, навколо ні на мить не стихав оглушливий гомін людських голосів, гримів оркестр, дзенькали склянки та кухлі, горлали біля стойки п’яні й визивно реготали повії, яким, нарешті, всміхнулося щастя: їхні відчайдушні зусилля увінчалися успіхом, кінець кінцем їх помітили, вони зайняли постійні місця за столиками й могли тепер пити досхочу, напиватися чужим коштом, тепер вони мали «клієнтів», і час для них сповільнив свій плин, їм уже не треба було нікуди поспішати, гарячково шукати випадкових коханців на мить, на годину, на одну ніч; тут, у гущі стільців та тісно зсунутих столиків, заставлених пляшками, ці старі, потріпані, страхолюдні шкапи зваблювали блакитнооких оленів у зеленкувато-сірих мундирах. У залі не припинялася шалена коловерть, юрба людей відкочувалась від столиків і знов набігала, мов хвиля брудної води; гендлярі, спекулянти й сутенери — ці мали гроші; шпиги з щурячими мордами, злодії й валютники, професійні шантажисти — ці теж мали гроші; всі найпослідущі покидьки стікалися сюди цього вечора в гонитві за втраченим часом, сподіваючись винюшити нове дільце, інтригу, на якій можна добре заробити, або підслухати щось для доносу, за який давали в нагороду літр горілки та сотню сигарет.
Гарячка з кожною хвилиною палила мене все дужче, загострювала слух і зір. Чекаючи на офіціанта, я знічев’я, а почасти з професійної цікавості дивився й слухав.
— Хороша ти дівчина, Манько…
— Краща за руду Зоську?
— А це ми ще побачимо, любко моя зачухана…
— Руду Зоську вколошкали серед руїн на Каштановій, в сімнадцятому номері.
— Що ти кажеш?
— Витягли учора вранці з підвалу, без трусів, голова провалена цеглиною. Я на власні очі бачив…
— Чого ж вона водила туди бахурів?
— Бо не мала хати.
— Куди в біса подівся Фелек? Рахунок треба сплатити…
— Стовбичить біля стойки, в тому хорі дідів, що співають реквієм по вмерлих.
— «Какаду» — просто шик.
— Знов барабан гуркоче. Мов у цирку, коли якийсь одчаяка готується до останнього сальто без сітки…
— Як приємно ти пахнеш, дівчино…
— Оселедцем?
— Ні, конвалійним милом…
— Франько, ти мене задушиш, стара хвойдо. Не будь нахабою, все одно не дам ні гроша понад таксу.
— Говорив-балакав…
— Ой дівчино, сухоти вже геть ізжерли твої груди. Мабуть, господь покарав тебе за те, що висміяла дівича…
— Земля пахне кров’ю.
— Весною на полях замість трави виростають хрести, скоро світ стане справжнім кладовищем…
— Франю, куди ти йдеш?
— За малим ділом, хлопчику.
— Скажи, як до тебе дістатись, коли ти опинишся між зірками?..
— Прокляте життя! Тридцять років підряд самі поневіряння. І нащо я на світ народилась?..
— Господи, як Войтек сьогодні набрався!..
— Програма завершується. Тепер він ще обніме свою дівчину, бо більш уже ні на що не здатний, потім блюватиме, а вкінці розреветься, мов малюк, — та й по всьому…
— Не судіть його, хлопці. Дехто забуває про своє горе, тільки як налигається…
— Хто ще хильне чарчину?
— Приставайте до нас, люди добрі! Господь бог сьогодні всім ставить по чвертці щастя…
Мій столик, втиснутий у куток недалечко від естради, стримить у тісному проході, мов кораловий риф на дні океану; люди мимохідь зачіпаються за нього й сердито поглядають на мене, ніби це я винен, що столик поставлено саме тут; на щастя, ніхто до мене не підсідає, всі мовчки проходять мимо.
Піаніст, що сидів навпроти мене, схилившись над клавіатурою рояля, грав «Кумпарсіту» і раз у раз зацікавлено позирав у мій бік: він уже помітив мене, вже збагнув, що до завсідників «Какаду» я не належу, і, заінтригований, стривожений, певне, подумки перебирав усі причини, які могли привести мене сюди цього передсвяткового дня, а його короткозорі очі за грубими скельцями окулярів бігали й блискотіли, мов дві золоті рибки за склом акваріума; він дивився на мене, нічого про мене не знаючи й ні про що не здогадуючись, а я сидів, стискаючи в руці пістолет, відчуваючи, як усе зростає в мені нервова напруга, і чекав, коли ж з’явиться офіціант або Монтер. Все навколо — постаті людей, столики, чорний корпус рояля — було оповите тютюновим димом.
Стіни в «Какаду» голубі, того особливого відтінку, що його має морська гладінь, в якій відбивається чиста блакить неба, і часом мені здавалося, що я лежу на дні морському й самотність моя, наче море, глибоке, холодне й неосяжне, а вороття для мене вже немає, раз