Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
Ванда встала роздягнена й розсунула фіранки.
Здавалось, вона не хотіла залишати батькам ані найменших ілюзій. Її рішучість підбадьорила мене.
— Тікай! — почув я адвокатів голос.
Потягшись по свій одяг, я побачив жест Ванди, сповнений розпачу й безпорадності. Вона не може тікати без мене.
— Я покличу поліцію! — репетував адвокат. Почувся жіночий плач. — Коли що, — запевняв він дружину, — я звелю відшмагати його прилюдно на майдані! Ач який, скористався з нагоди!
Хоч і трохи розгублений, я тріумфував і в душі сміявся. «Відшмагаєш? Ти мене сьогодні, а я тебе завтра».
Я вже вдягся і накинув на Ванду плащ. Адвокат незграбно зсунувся з дерева. Гладка опукла спина робила його схожим на горбаня. Він приголомшений? Ха-ха!
Адвокатша все ще спазматично схлипувала.
— Я ж тобі казала, що з такими нема чого філософію розводити, їх треба зразу по пиці! — Пишні груди її здіймались аж до підборіддя.
— Правда, Ядзю, правда. Таких треба різками сікти! — підтакував оскаженілий адвокат, вже налагодившись бігти по допомогу. — А ти його не випускай звідси! Треба його спіймати! — І він простяг уперед руки.
Якийсь вихор шугнув аж ген під самі зорі, струм повітря ринув слідом за адвокатом, пригнув до землі квіти на клумбах. Ванда квапливо натягала на себе білизну.
Знову гудзички випорскували в неї з-під пальців.
— Застебни! — просила вона, коли я застеляв постіль.
За яких п’ять хвилин ми вже сиділи біля вікна, сповнені рішучості, й чекали, що буде далі.
— У тебе немає з собою ніяких листівок? — спитала Ванда.
— Ні. Звідки ж?
— Ти не боїшся?
— А що може статись?
— Ти все-таки будь чемний з мамою. Вона до тебе так… добре ставилась…
— А ксьондз теж сюди прийде?
Вона зашарілась і затулила обличчя руками.
Події розгорталися швидко, мов у кіно. Все навколо закрутилось, наче карусель. Святково вбрані «рятівники» щодуху бігли до вілли, топчучи кущі та квіти. Адвокатша стогнала.
— Прибули на наше весілля, Вандо, зійди вниз і заграй щось на фортепіано. — Я сміявся, марно намагаючись стримати дрож.
Ванда глянула на мене здивовано і справді пішла вниз.
Але не до фортепіано, а до дверей, і відсунула засув.
Адвокатша спершу заридала від щастя, що дочка визволена, а потім зажадала пояснень. Але Ванда мовчала.
В кімнату вбіг адвокат.
— Поліція відмовилася втручатись. Це все директор підстроїв, за те, що я висміяв його однодумців. Каже: «Як не можете дати собі раду з приватними справами, то кличте ксьондза, а не представників влади найяснішої Речі Посполитої». Зразу видно, що масон… А я ж так старався добитись єдності народу з маршалом.
Законовчитель стояв, згорбившись, серед молодих людей з веселими або зляканими обличчями, що при світлі місяця здавалися круглими, наче яблучка. Він простягав свої довгі жилаві руки й безпорадно опускав їх. Чекав Ванду, але даремно. Аж увесь зіщулився.
Перша ввійшла в кімнату Ванда, плавною, пружною ходою, навіть трохи грайливо, всім своїм виглядом кидаючи виклик присутнім. Потім убігла адвокатша, а за нею адвокат. Адвокатша, побачивши мене, звела руки вгору для прокляття, але відразу ж відступила до порога.
— Признавайся, признавайся в усьому!
— Признавайся, а то… — гаркнув адвокат і кудись зник.
Батько перелякав Ванду, вона сполотніла, тільки звабливі губи та ясні очі здавались живими на її обличчі.
— У мене буде дитина, — сказала вона й піднесла високо голову.
Її напружене обличчя враз споважніло, в усій постаті з’явилося щось величне; горда і прекрасна, вона стояла серед цього вульгарного, крикливого натовпу. Потім повільно провела руками по тілу від грудей до живота.
— Ти… — зойкнула адвокатша і впала, як сніп.
Переполох, галас, хтось — то була руда німкеня! — підсунув крісло, адвокатша якийсь. час лежала нерухомо.
Почали шукати ліків і принесли цілу аптечку.
Мене вдарило, наче громом, я був приголомшений, нічого не бачив, нічого не чув. Хотілося висадити в повітря увесь світ і лишитись тільки вдвох із Вандою. Та потроху до мене почало доходити дещо з того, що робилось у Вандиній кімнаті.
— Я вагітна… в мене буде дитина… Чуєте? І нічого ви тут не вдієте.
— І я тебе породила?! — Сльози, ридання. Миска, завита голова адвокатші над мискою. Вона блює. Випила отруту. Хто? Та, напевно ж, адвокатша. Не допильнувала дочки. — Ох, ох… — Хтось стягує з неї бальну сукню.
— Зараз дамо протиотруту. Сердешна дитина… Аби тільки наш ксьондз не брав цього дуже близько до серця, а то все можна залагодити… — говорила німкеня.
Коли це почалося? «Я так не можу, я так не можу», — зітхала бідна Вандуся, яку мучило наше грішне кохання.
Одного разу в лісі я зірвав цупку травинку, зробив з неї дві обручки, ми обмінялись ними, я був ксьондзом, що вінчає, і водночас молодим. «Ну, а тепер кохайтеся на славу божу», — промовив я в ролі ксьондза. «Ох, боже, боже», — прошепотіла тоді вона і схилила голову, мов покаянний грішник.
Зараз Ванда простягає руки до батька й киває головою в бік німкені:
— Тату… я не зношу цього кодла.
Опущені голови… Обоє зворушені. Схиляються одне перед одним. Сцена родинного примирення, від якої я вибухаю. «Ти хоч гопки скачи, а Ванда моя, — кажу в думці адвокатові, — з тобою її єднає тільки спільна ненависть.
Ось загляну тобі, Вандо, у вічі… Заглянув і сахнувся — в очах твоїх побачив те, що й завжди: любов і ненависть.
У них відбивались і промені вечірньої зорі, і чорні хмари. Що ти накоїв, адвокате! Відступися, а то як жахну з револьвера!»
Напевно, я був у нестямі, коли погрожував, бо не погоджувався з адвокатом, який, цокаючи зубами, доводив мені, що комуніст не може вдаватись до індивідуального терору. А револьвера в мене не було. Я таки не тямився — від страху за своє щастя.
Потім було дуже погано і мені, і Ванді, бо вона справді наступного дня виїхала з міста. А згодом знову стало добре, хоч ми зустрічались таємно, як змовники. Нарешті, війна — і ви вже знаєте, що сталося з Вандою. Обставини перешкодили нам поєднатись, але в мені й досі живе почуття, описане у вірші:
І я молюсь тобі так палко,
Як в давні, незабутні дні.
І вона теж молиться на
