Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

Мої рішення були б остаточні й безповоротні. «Зруйнувати все, щоб на руїнах побудувати новий, прекрасний світ». Я б зірвав з адвокатші її рожеву сукню з мереживом, здер би бюстгальтер, що високо підіймає груди, — нехай би світ побачив, яка бридота криється під цим камуфляжем. Адвоката я вдяг би у дрантя харпака — нехай би він тоді розводився про ідеали та шукав слухачів.

А по довгому столу, застеленому двома скатертинами, я проїхав би на животі, мов на санчатах, перевертаючи кришталеві келихи, в яких грало сонячне проміння, порозбивав би пляшечки з різними горілками, маслиновою олією, оцтом та бутель з вином. Це на початок.

Адвокат, плавно розводячи руки, ніби дівчинка, що розкидає квіти під час процесії, вітав мене з одержанням атестата.

— Заходьте, будь ласка, поговоримо. Вже несила слухати крик отієї банди. Хіба в поліції нема кийків? Для студентів-ендеків вони ж є…

Адвокатша востаннє оглядала себе в дзеркалі. Адвокат запрошував до столу й гукав на служницю, щоб подавала закуски. Я кусав губи, ледве стримуючи сльози. Що зі мною діялось! Яке нестерпне почуття провини! Ванда в сукенці з такої самої тканини, як і в матері, глянула на мене владно, і я слухняно сів за стіл. Як тримати руки? А що робити, коли подадуть суп, а в нього впаде муха?

— Скільки землі у ваших батьків? — почув я адвокатове запитання. — Ви на гектари міряєте чи на морги?

У Ванди в очах майнула тривога.

— Двадцять з гаком моргів.

Ванда вп’ялась очима в батькове обличчя. Адвокат схилив голову, ніби щось підраховував.

— Не більше?

— Ні.

— А найману силу маєте? — Він допитувався так, ніби збирався укладати шлюбний контракт.

— Ні, пане адвокате. Тільки в сезон наймаємо двох людей.

— Але ж, мабуть, можна й більше найняти?

— Можна, тільки ж тоді довелося б землі докупити.

Адвокат випростався, подумав з хвилинку і спохмурнів.

Ванда теж посмутніла, наче я сплутав якісь її розрахунки.

Отоді-то я й відчув ще більшу відразу до себе за пасивність і, вдаючи, ніби дуже стурбований, лицемірно заходився рятувати настрій господарів, а відтак і своє становище серед них.

— Ви не спитали про коні, — швидко сказав я. — У нас їх пара.

— Гм… пара?

— Пара, та ще лошиця, її можна пустити під сідло…

Але які коні! Карі, таких рідко й побачиш! Ідуть рівно, нога в ногу, як на параді. М’язи під шкірою так і грають.

А шерсть проти сонця блищить, мов роса. Кожна волосинка аж сяє. Мабуть, ніхто в усій Польщі не має таких коней. Обох відібрали були для кінноти, давали по тисячі злотих, та батько не погодився, бо їх хотіли взяти для генералів. Такий уже в мене батько…

Господарі пожвавішали, приємно здивовані, у Вандиному погляді я побачив вдячність. Та й адвокат був задоволений.

— То на тій молодій кобилці можна буде їздити верхи, так? Скажімо, на збори.

— Авжеж.

— А ваш батько, він що за чоловік?

— Простий селянин. Краватки не носить.

— Я не про те хотів спитати.

— Знаю, — відповів я. — Батько краватки не носить, то й не повіситься. Бо гріх.

Адвокат сердито гмикнув, налив вина в келихи і спробував залагодити мій політичний випад дотепом, який, очевидно, мав свідчити, що мені простили. Він махнув рукою.

— У Совєтах вас би все одно визнали за куркулів і заслали б у Сибір.

— Справді?

— Повірте мені. Випиймо за успіхи нашої молоді на чолі з сьогорічними випускниками.

— За їхнє невідоме й непевне майбутнє, — додав я з притиском. — В усякому разі, я п’ю не за всіх.

Адвокат уже не міг не випити, те саме зробив і я. Він, не поспішаючи, вицідив келих до дна, пронизуючи мене очима.

— Навіщо цей песимізм і ця багатозначна усмішка? — Він не так щоб і добродушно посварився на мене пальцем. — Ми, ендеки…

Розлютившись, я став зухвалим і впертим.

Безцеремонно перебив адвоката:

— Навіщо? Щоб показати, як у Совєтах погано і як у Польщі добре.

— …маємо ясну програму. Через євреїв багато поляків, переважно інтелігенція, не можуть знайти роботу.

— Ангеле божий, хранителю мій, — я молитовно склав руки, — зараз у цьому домі почнуть хулити й самого Ісуса Христа.

Адвокатша підвелася, сіла, знову встала… Рот у неї скривився від обурення, з обличчя сипалась пудра; склала руки на грудях, але чоловік красномовно глянув на неї, і вона повернулась до мене спиною. Тоді я побачив, що на ній сукня в бузковий горошок, горошок кумедно підстрибував на заду. Ванда насилу стримувала сміх. А з батька сміятись вона собі ніколи не дозволяла. З природною грацією налила в келихи вина. То був, мабуть, вермут, бо вступив у голову. Адвокат червонів щодалі більше, ляскав себе по колінах і правив своє:

— Більшовизм — то чиста фантасмагорія.

— Це на вашу думку. Але в ньому є сенс.

— У тім то й річ, що ніякого сенсу в ньому нема, тільки руйнація…

— Ні, не руйнація, а необхідність. Я багато читав про це й багато думав. Що ж дивного в тому, що народ проти визискувачів і паразитів? І коли вони не поступаються, їх треба брати за горло…

Адвокат зірвався з місця й відскочив до вікна, хоча Ванда знову наповнила келихи. Він обурено махав руками.

— Пийте, пийте, я вас наздожену. Народ темний. Як же можна йому віддавати?.. — він замовк, бо Ванда побігла кликати матір.

Розмова стала якась уривчаста. Адвокат почервонів ще дужче, зараз він скидався на людину, яка відчуває, що її влада під загрозою.

— Народ темний? Але ж він — єдиний законний господар Польщі — тепер позбавлений прав.

— Мене дивує, що ви… людина інтелігентна… так несподівано змінились.

Це вже була не розмова, а перестрілка.

— Вандо, а що ти на це скажеш?

Ванда саме зайшла до вітальні. Адвокат підскочив до дочки. Ванда, збентежена, спинилась посеред кімнати, глянула на мене, глянула на батька, звела очі до стелі, потім похнюпилась, враз якось знітившись, відійшла до вікна й почала тарабанити пальцями по шибці, точнісінько так, як батько. Мабуть, давала вихід своїй досаді.

Додержуючи неписаної угоди, вона при батькові завжди мовчала, коли починалися суперечки на дражливі теми, а от я в цій дискусії вийшов далеко за межі дозволеного.

Зціпив зуби, коли адвокат під’юджував мене:

— Здавалось, такий тактовний… і от маєш! Убивав би всіх підряд… А ми ж із щирим серцем…

— Ви ж радили мені йти в саму гущу народу… Я сягнув ще глибше. Саме сьогодні…

— О боже, боже! Виявляється,