Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Дивина! Згорьований, голодний люд Японії радіє кожному рисовому зернятку, а тут, бач, вишукані страви і навіть заокеанське питво. Вони заходилися снідати. Після чергової чарки Кокікі запитав:

— То, кажеш, ти з Сюмусю? Як же ми з тобою не зустрілися! Адже я там бував майже щодня. Мені довелося більше року служити на базі Касівабара, а вона ж поряд, на Парамусіро то.

— Я частіше знаходився в морі, ніж на березі, — відказав Мукудорі.

— Отже, моряк, суїфу, — зрадів Кокікі.

— Та майже що моряк…

Він, захмелівши, розповів («Краще б уже помовчав!» — жалкував потім) про транспортний підрозділ і самохідну баржу, на якій служив.

— Хай! — вигукнув Кокікі. — То, значить, ми з тобою робили спільну справу. Ти чував про генерал-майора Цуцумі? — запитав.

— Це той, командуючий гарнізоном на Мінамі?

— Він, — схвильований спогадами, усміхнувся Кокікі. — Я при ньому починав… Операція «Немуро». Ліквідація військовополонених, хто на Північному плато будував підземні укріплення, — додав, поринувши в спогади.

— Цим хизуватися зараз не можна, — зауважив Мукудорі.

— Ти маєш рацію, агарі[70], — погодився Кокікі. — Але ж я про це кажу не на вулиці, а тобі, моєму давньому приятелю.

— Спасибі, — незрозуміло за що подякував Мукудорі.

Пригощаючись, вони почали згадувати спільних знайомих, суворий архіпелаг Чисімо-ретто, куди їх закинула доля.

— Що не кажи, славний був час, — зітхнув Кокікі.

Мукудорі йому нічого не відповів, лише гірко посміхнувся. Він хоч і сп'янів, а все колишнє пам'ятав добре. Подумав: «Нічого собі — славний час!»

Йому згадалися рейси в океан, холодний, темний дот, в який його безжально кинули на згубу; «лисячі нори»…

А Кокікі вів далі:

— Ти пам'ятаєш тих трьох безумців із рятівного плота, що задумали перепливти океан? Це було у вас, на Сюмусю.

Так, він пам'ятав. Одного разу трьом копачам-китайцям пощастило вирватися з катакомбів. Захопивши невеликий надувний плотик, вони потай перебралися в східну частину острова, а звідти пустилися в океан.

Тоді, згадав Мукудорі, на острові зчинився переполох. Гарнізон підняли по тривозі. Їхня самохідна баржа теж прочісувала довколишні води. І — все даремно. Втікачів знайшли лише на третій день. Течія віднесла плотик далеко в океан.

— Їх топили привселюдно, відразу за пірсом, — наминаючи принесені делікатеси, сказав Кокікі. — Начальник гарнізону влаштував справжнє видовище.

— Пам'ятаю… — озвався Мукудорі.

Запало мовчання. Лише було чути, як плямкаючи, стуляються, мовби металеві, щелепи Кокікі. Його довгі, павучі руки не знали спочинку, раз у раз снували над столом, дістаючи то з одної, то з другої посудини страву.

— У-ух! — з полегшенням видихнув, підносячи до рота чарку. — Ну, а що ж ми тепер збираємося робити, Мукі? — запитав, якось несподівано перевівши розмову на інше.

— Не знаю, — невпевнено відповів Мукудорі — в його душі раптом прокинувся незрозумілий протест, і він не бажав більше виказувати прискіпливому Кокі свого справжнього наміру.

— Роботи немає ніде, — повідомив гість. — Багато повернулося з війни, і кожен, як ти розумієш, хоче влаштуватися якнайкраще.

— А ви… ви, Кокікі-сан, влаштовані? — прямо запитав Мукудорі.

— Я? — здивувався той. — Я — влаштований, — просто і водночас загадково відповів.

— Де ж ви працюєте?

Те, що він почув, вразило й приголомшило. Кокікі працює в Абасірі, обслуговує американські окупаційні частини, які несуть берегову службу в тамтешньому порту.

— Ви допомагаєте амеко? — здивувався, обурений.

«Як же так! — подумалося йому. — Американці, кляті вороги, окупували країну, ведуть себе в ній як господарі, точніше — як злодії: вриваються в квартири, грабують, насміхаються з національних традицій японців. Їхня авіація перетворила на купи руїн міста й села; їхні диявольські бомби, як розповідали ще на Карафуто, вибухнувши над Хіросімою й Нагасакі, забрали в могилу сотні тисяч людей. І він, він, японець, із ними співробітничає!»

Кокікі нічого не відповів. Потім, наливши віскі, мовив:

— Допомагаючи американцям, я допомагаю Японії. Американці — наші друзі.

«Все брехня, все неправда: і минуле й сьогоднішнє! — подумав Мукудорі. — Бо як пояснити й виправдати принесені нами жертви? Навіщо було й мені мучитися на далекому Сюмусю? Чи не для того, щоб зараз отут, на рідній землі Ніппон, розгулювали чужинці?»

Його терзали сумніви — запитання, на які навіть Кокікі, цей мудрець-перевертень, не міг дати відповіді.

«У нього голова дракона, а хвіст змії», — дійшов висновку Мукудорі.

Того ж дня надвечір, переговоривши з Мукудорі й докладно розпитавши його про перебування на Сахаліні, Кокікі залишив Фурабоку.

Виявляється, поки він гостював, біля причалу, в захищеній горами од північних вітрів бухті, куди могли заходити лише суденця, на нього вже чекав човен-кавасакі.

Мукудорі провів гостя аж до пірса. Він бачив, як заметушилися матроси, уздрівши Кокікі. Видно, був він поважна птаха: перед ним схилявся навіть капітан, наказавши підлеглим перекинути трап із човна на берег та люб'язно запрошуючи прибульця.

— Гарненько обміркуй те, про що я тобі казав, — тиснучи своєю ведмежою долонею руку Мукудорі, нагадав Кокікі.

А сказав він ось що:

— Час такий, Мукі, що треба, як мовиться, з води вийти сухим і повернути втрачену могутність. Я жду тебе в Абасірі. Моя пропозиція, здається, ясна.

— Так, Кокікі-сан, — слухняно відповів колишній вояка, який ще вчора відмітав усе, що було пов'язане з лихим минулим.