Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Ні, хоч шийку «глека» й вищербило — шматки породи впали, вдаривши Мукудорі по стегну, — проте все лишалося, як і було.

— О-ох! — з відчаю простогнав і, непритомний, звалився у воду.

Невдовзі почувся гуркіт мотора — до ями, в якій сидів напівбезумний Мукудорі, під'їхав бронетранспортер.

— Ось і воронки: вибух стався тут, — мовив хтось.

— Може, який-небудь звір наступив на міну? — висловив здогад інший.

— Ні, на вирву од вибуху міни не схоже.

— Іване, Іване! Йди-но сюди, — покликав той, хто першим угледів воронки. — Тут теж «глек» і… щось ворушиться.

Іван Затуливітер скочив із бронетранспортера. Вони всі — водій і два матроси-десантники, які й після визволення островів лишилися служити на Курилах, наблизились до «вовчої ями».

… Доля примхлива — через багато літ після того, як Іван Затуливітер урятував японського смертника Мукудорі, вони зустрінуться знову: один, утверджуючи правду й справедливість, другий («Хейко банзай!») — сіючи зло.

Полонених, тих, хто вчасно не виїхав на батьківщину, з Південного Сахаліну переправляли тепер у порт Абасірі.

Море почало штормити ще зранку. Вітер несамовито звихрював воду, важкі хвилі глухо били в лівий борт. Від кожного удару судно здригалося, перевальцем виповзаючи на крутобокі вали.

Невдовзі минули Нідзйо ган — Камінь небезпеки, що витикається з води за кілька миль од мису Крильйон. Перепливли нешироку, з стрімкою течією посередині, протоку Лаперуза. І ось — Японія, північна околиця острова Хоккайдо: пустельний мис Сойя, смугаста, восьмикутна вежа маяка на скелястому пагорбі.

Цю місцевість бачив, добираючись на далекий курильський суходіл, дядько Мукудорі, полковник Сімура. Місячна ніч, що стояла тоді, викликала в душі самурая ліричний настрій, і він продекламував про місяць, який схожий на свіжий зріз дерева.

Нині мис був похмурий і ніби спопелілий. Призахідне сонце, пробившись крізь хмари, всіяло його полум'яно-червоним, мовби припорошило покропленим кров'ю попелом.

Якби Мукудорі, що зараз стояв на палубі, вдивляючись в обриси знайомого берега, знав лірику свого великого земляка, він би неодмінно згадав рядки:

Вантажно-транспортне судно з репатріантами[65], колишніми японськими солдатами на борту, наближалося до берега. Помітивши в кінці довгої піщаної коси скелю, Мукудорі подумки відзначив: «Вона зветься Ватара. За нею мис Сірето, далі гора Мокото — і я вдома!»

Порт Абасірі — сиві, вибілені вітрами дерев'яні будиночки — розкинувся в гирлі неширокої річки Абасірігава. Звідси до рідного висілка Мукудорі шапкою докинути. Він не раз тут бував, вирушаючи з рибалками на лов.

Через кілька днів після прибуття в Абасірі на попутній шхуні добрався до рідної оселі.

— Мукі, синку! — вибігла назустріч мати.

Як усі матері на світі, кому випадає щастя діждатися з війни синів, вона була безмежно рада. Тим паче, що надії на повернення Мукудорі майже не лишилося.

Мир настав. Колишні солдати Квантунської армії, які воювали в Маньчжурії й Кореї, і ті, з Курильського архіпелагу й південноморських островів, були вже дома. Лише про Мукі ніяких вістей.

Все ж мати вірила, що він живий. Ждала щомиті. Навіть після того, коли одного разу в їхній виселок Фурабоку, який притулився до пригірка, на берегах звивистої затоки, буря загнала невеликого човна і якийсь незнайомий рибалка — то був Томіяма, товариш Мукудорі по нещастю, — розповів про втечу її сина з острівного барака.

— А потім нас, військовополонених, вивезли з Сюмусю на Карафуто, і більше я його не бачив. Він зник безслідно. Ніби у воду канув, — невтішно додав Томіяма.

І ось після тяжких поневірянь Мукудорі в рідній оселі.

З тих пір, як йому вручили червоного папірця — мобілізаційну повістку — і він пішов у далекий край, щоб захищати імператора — намісника бога на землі, минув не один рік.

Висілка свого не впізнав. Біля старезних хібар, у яких жили місцеві рибалки, поставили будинки переселенці з Хонсю й демобілізовані солдати, послані сюди з інших місць: уряд вже кілька років заохочував освоювати майже пустельні землі Хоккайдо.

— Окасан, окасан, — як колись, пригортаючись до матері, розчулено шепотів Мукудорі.

На мить відчув себе малим, шукаючи захистку в цієї найдорожчої для нього людини. І таки знайшов: дотик натруджених, у задубілих виразках рук — мати разом з іншими жінками Фурабоку працювала в кооперативі по обробці риби — повернув його до щасливої пори. Вже не було ненависного Сюмусю, страшних дотів та «лисячих нір» на ньому. Ні рейсів баржі в океан, ані полону…

Мукудорі вдома.

Хоч виселок невпізнанно розрісся, але в рідній домівці все було таким, як і раніше: невеличкі, перегороджені хитливими перетинками, кімнати. В одній з них, у стінній ніші, домашній вівтар з урнами праху діда й батька. Решта — спальні та їдальня, де колись, бувало, збиралася вся родина.

Мати від Мукудорі не відходила. По-святковому накрила стіл. З усього було видно: в хаті нестатки. Проте задля такого урочистого випадку позичила в сусідки трохи рису, приготувала улюблену синову страву — тцукікоме.

Усівшись на циновках біля низького столика, сестри запобігливо прислуговували брату. Сусіди розпитували його про далекий острів. Охкали, зітхали; дехто