Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
Я тоді ще не знав, що Ванда вже має досвід у цих делікатних справах.
У хід подій втрутилася стихійна сила — погода. Спека.
Міський майдан, передчасна спекота, крізь підошви як вогнем пече. Життя завмерло. Часом біля колонки зупиниться вантажна машина, щоб набрати води, підбіжать дві-три собаки, скроплять задні колеса, та й по всьому.
Діти доторкнуться голими задками розпеченого каменю на бруку і прожогом навтьоки. Міські нетрі зі смердючими калюжами, житла-нори, населені шевцями, кравцями, дрібними крамарями, пралями, нори, наче вулики, набиті брудом та хирлявими дітлахами, здавалися прохолодним оазисом. Адже з вулиць і тротуарів, білих від куряви, до них вели тунелі підворіть, темні, як лісові хащі.
Я сказав Ванді:
— Хіба ж це місце для розмов? Та тут дихнути не можна. Нехай вже хтось інший брук шліфує.
Ми пішли просто в «парк», такий собі сліпий заулок, з одного боку — лави, з другого — костьольний мур. Тут лежала густа тінь, сонячне світло ледве пробивалося крізь листя. Ані подиху вітерця.
— Ото з дощу та під ринву.
Вона допитливо дивилась на мене. Я витримав цей погляд, навіть не всміхнувся. Може, злякалася, що я помітив у неї синці під очима, ознаку гріховності? Від парку вниз збігали вулиці другої половини містечка, а вгорі проходила вузькоколійка, по ній бігав паровозик з кількома старенькими вагончиками, який весь час монотонно гудів: «Уф-фа, уф-фа-ззд!» Залізничники безупинно переганяли його сюди-туди, щоб він, бува, не застоявся, ніби цим не тільки доводили свою старанність, а й підносили містечко до рангу важливого залізничного вузла.
Містечко здавалось великим тільки тому, що навколишні містечка й селища були ще убогіші. Жінки немилосердно молотили палицями по перинах, пропечених сонцем; раз у раз з однаковими інтервалами розлягався відчайдушний крик: «Байгеле, байгеле, купуйте байгеле!» То кричав маленький, заввишки як його кошіль з булочками та рогаликами, старий єврей, голос у нього був різкий, як у павича, що походжав у ксьондзовому садку. Я зроду не чув більш розпачливого волання, ніж цей заклик порятувати голодних дітей. У «байгеле» їх було семеро.
Все, що ми бачили й чули, — це було життя, яке не тільки не посувалося вперед, а навіть ішло назад, життя безрадісне, «казенне», з печаттю добровільного упокорення. Тісні завулки, похилі халупи. Тут жили так, неначе йшли вузькими сходами без поруччя, хапаючись за вітер.
А ми прагнули не такого життя, хоч кожне уявляло його по-своєму.
— За містом, — говорив я пошепки, підкрадаючись до своєї жертви непомітно, як мисливець, — ми знайдемо підхоже для розмови місце. Ген за містом є ліс, тільки там і квітує життя, в лісі ніколи не минає весна, — спокушав я її оксамитним голосом.
Вона метнула на мене нищівний погляд, крутнула головою — я не зрозумів, що це означало, — коси майнули в неї за спиною. Лагідний, але рішучий тон. Проте на обличчі помітне хвилювання.
— Ні. Я ніколи не піду до лісу вдвох. Ти забуваєш, що ми зустрічаємось не для того, щоб роман заводити. Зрозумів?
І гордовито попливла до хвіртки. Так вона робила завжди, коли перемога, навіть уявна, сповнювала її почуттям вищості. Я лишився позаду, та, зрештою, й не поспішав, не хотів бути смішним. «Ну що ж, Вандо, до завтра». Я був задоволений із себе. І тут послухався внутрішнього голосу. Я переповнювався снагою, як молода зав’язь наливається соками. Треба дати їй вихід. Як?
Подолавши несміливість, подав сигнал. Ліс! Ліс! А Ванда також налилася соками? Ми ходимо вдвох майже місяць. Стегна в неї помітно заокруглились. Соки, соки…
Стій! Ось і її будинок, весь у зелені. «Бувай, бувай!»
Але я не встиг відійти, бо на веранду вискочив пан адвокат. Прозора біла сорочка з короткими рукавами, легкі черевики вишневого кольору, незмінний димок цигарки, червоне обличчя, в міру сердечний, в міру ласкавий помах руки. Жінкам він подобався, бо не шкодував грошей на тістечка та на шоколад і мав шанси стати в майбутньому старостою. А дружина стежила за кожним його кроком ревнивим і мстивим поглядом.
— Хіба ви не зайдете? Може, уникаєте дискусії зі мною?
— Зовсім ні.
— Наша куховарка зварила чудовий компот. З ревеню. Але ж як деруть за все селяни, ой деруть!
— То ж не селяни, а городники.
— Як це не селяни? А до якого ж соціального прошарку залічити цих майстрів кон’юнктури? — наїжився адвокат.
На веранді з’явилась Ванда в легкій рожевій блузочці та бузковій спідниці. Я злякався, що вона втрутиться в розмову. Але в подібних випадках вона трималась так, ніби переклала тягар обов’язку на когось іншого.
Наодинці зі мною була просто-таки скажена, а в присутності інших у розмови про політику не встрявала, тільки прислухалась до пих з трохи іронічним виглядом. Цікаво, чого стосувалась її іронія?
Тепер на її обличчі не лишилося й сліду недавнього обурення. Очі дивились насторожено, очікувально. Може, вона хотіла побачити на лиці майбутнього коханця, мов у дзеркалі, захоплення елегантністю домашнього її вбрання? Так, звичайно. Я раптом усміхнувся до неї, щиро зачарований. «Ти найкраща, наймиліша у світі». Цього було досить. Ванда, хоч і звикла до лестощів, ніби зніяковіла від мого захвату. Крутнулась на місці — фр-р, фр-р — і зникла. Мені тут більше нічого було робити.
З глибини дому долинули звуки фортеп’яно.
— Я не можу зайти, пане адвокате, вертаюся в саму гущу селянства. Ви самі радили мені перебирати цю масу по зернині, бо це придасться і мені, і вам.
Адвокат зробив такий рух, ніби згортав вітрила.
Другого дня латиніст увійшов до класу, як звичайно, з дуже офіційним виглядом, не сходячи на підвищення, перевірив по журналу присутніх, кілька разів обвів суворим поглядом рівні ряди голів — тихо, хоч мак сій… При латиністові нас охоплювало якесь дивне почуття відповідальності, скованості й навіть ніби жаль, що ми ще не дорослі, — і зненацька наш Громовержець і наш Авторитет зовсім змінив і поведінку, і тон. Змінився ввесь!
Розстебнув піджак, сперся на грубу, худе, вольове обличчя проясніло. Повторювалася щорічна сценка, і все-таки ми щоразу сприймали її, мов якусь приємну новину. Аж дивно, яка складна натура в цього чоловіка! Чорне і
