Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

До того ж мені було страшно йти самому лісом. Я боявся бандитів і привидів. У привиди й не вірив, а проте ледве десь шелесне, ледве майне щось біле, мені вже вчувалося їхнє шепотіння: «Ми тут, ми тут». За пазухою я носив свинцеву гирку, щоб захищатись від привидів.

Вигулькне привид з кущів і задушить мене, але перед тим відчує на собі мою руку…

Дивні, неповторні чари молодості.

VI

Я поспішав до міста, хоч у нашому селі сталась незвичайна подія і коваль, Павлів брат, радив мені залишитись, бо саме в такі хвилини, коли селяни обурені, з ними можна поговорити відверто. Сьогодні кинеш зернину в їхні розпалені голови, а завтра виросте колос. Збереш добрий врожай. Але селяни, побачивши, що поліцаї вимахують гвинтівками, щоб їх спровокувати, почали розходитись, поглядаючи на небо, вдаючи, ніби рятуються не від смертоносної зброї, а від дощу. Була четверта година, а я домовився, що прийду до Ванди о п’ятій. У них влаштовували вечірку на честь того, що дочка успішно склала екзамени на атестат зрілості.

Сірі хмари купчилися, ставали дедалі темнішими.

Грозу я переждав у придорожній капличці край села.

На священному начинні, не чищеному вже багато місяців, струп’ям наросла іржа. Я силкувався настроїтись на урочистий лад, думаючи про наступний бенкет. Та якась невидима рука зривала рожеву запону, і перед очима мені поставали оті поліцаї та їхні «подвиги». Я ударив себе кулаком у бік. «Революціонере, будь пильний! Ти мусиш помститись реакції за наругу над народом». До того ж мій батько, побачивши, як я надягаю краватку, зауважив ущипливо: «Знов ідеш комедію строїти?» — і я хотів за всяку ціну довести йому, що нікому не дозволю сміятися з моїх переконань. «Тягне тебе, сину, тягне». — «Що мене тягне?» — «У твоєму віці, — батько зніяковіло викручувався, — я навіть черевиків ще не мав, а тебе тягне до міщанського добробуту».

Я скинув черевики, підкачав холоші й почесав лісом.

Болото так і чвиркало з-під ніг. Попереду, на півдні, небо вияснювалось, але з протилежного боку насувались темні, з фіолетовим відтінком хмари. Я закачав штани ще вище і, йдучи стежкою навпрошки через поле — збіжжя вже починало половіти, — добрався до вузькоколійки. Назустріч мені котив велосипедист, прямуючи до лісу. Він їхав, не тримаючись за кермо, склавши руки на грудях. (Як той у селі). З кишені в нього стирчало мотуззя. Він глянув на мене і, пригальмувавши, довірливо спитав: «Чи там не видно лісника або об’їждчика?» — «Ні, не видко». — «Ви не йдіть до міста навпростець, краще від станції до майдану. На Стефанові б’ються, зуби летять, скоро полетять і шибки, тоді вже хтось і поліцію викличе». Отак віддячивши мені послугою за послугу, він натис на педалі.

Я обтер ноги травою, взув черевики й почухрав просто на Стефанів. Це передмістя, здавалося, створив якийсь ураган — з химерно погнутого дерева, перекошених вікон майже без шибок та провалених дахів, позалатуваних абичим, як жебрацьке лахміття. Найкоротша дорога до адвокатової вілли вела через Стефанів. Крізь кашель сухотників, крізь несамовиту лайку голодних і розлючених людей. Повз чорні діри вибитих вікон, повз мазанки та підвали, де було тісно і голо. Це супроводило перехожого аж до згірка, до вулиці Всіх Святих. Тут немовби стикалися два світи. По цей бік її були зосереджені безсилі зітхання людей, які прагнули тільки одного — щоб хтось усе це зруйнував, а по другий осіли так звані «вершки суспільства», котрих зараз хвилювало питання, куди спрямує свою політику Ридз-Смігли, на кого робитиме ставку — на фашиствуючих студентів чи на ліберальних стариків з опозиції. Біля перехрестя стояла крамничка з дрібним товаром, позначена печаттю обох світів. За склом вітрин видно було геометрично чіткі лінії полиць та прилавків, але покупці з’являлися тут рідко. Вряди-годи забредала сюди дитина з низини, затискаючи в кулачку десять грошів, щоб купити хліба та цигарок. Але сьогодні на цьому перехресті точилась люта бійка. Та помилився б той, хто подумав би, що бездомні, викреслені з життя люди пішли приступом на той рай, де окраєць хліба не був проблемою. Оточені юрбою збуджених півголих глядачів, серед яких найбільше було дітей у батьківських піджаках до п’ят, кілька обідранців, закривавлених, із синцями на обличчі, з підбитими очима, дихаючи горілчаним перегаром, з останніх сил гамселили один одного кулаками. Я не міг розібрати, хто до якого табору належить. Брудними тремтячими руками вони хапали один одного за барки, впирались лобами, шарпались, декотрі виривались, тікали і знову кидались у бійку. Подеколи клубок сплетених тіл підкочувався до самої крамниці, але вмить відкочувався, коли на дверях її з’являвся незворушний поліцай з кийком у руках. З коротких, уривчастих вигуків, подібних до гарчання, можна було зрозуміти, що причина бійки — нечесна гра в футбольному матчі. Задихаючись від обурення, вони хрипіли: «Ногу… ногу підставив! Вони йому горілки дали… він продався… пропустив… такий гол!»

Позаду, біля поваленого паркана, стояв літній чолов’яга з паличкою, тримаючи м’яча обіруч, мов дитину. Часом, коли юрба присувалась до нього, він звільняв праву руку, хрестився й волав: «Спортсмени, та що ви, що ви, господь з вами!» Але не відступав ні на крок, ніби чекав продовження матчу.

Схвильований цим видовищем, я звернув убік і пустився стежкою туди, де стояла оточена деревами двоповерхова вілла з рожевим дахом. Перед віллою догоряли ранні квіти і вже розцвітали літні. Мармурові сходи на веранду були облямовані плитками, на яких візерунки трохи нагадували герби. Адвокат у бездоганно білій сорочці, в сірому пуловері пройшов з веранди до вітальні, за ним хвилями поплив димок від цигарки. Я подумав про те, яка величезна відстань відділяє цей дім від Стефанова з його вбогими й темними мешканцями, хоча звідеи крізь гілля можна було побачити їхню жалюгідну «розвагу». Небо і земля, Гімалаї і безодня. Контраст між убозтвом халуп і розкішшю вілли ще більше підкреслювали багаті меблі, пишні оздоби та запах ванілі, що долинав із кухні.

Сталість і бундючність цього добробуту стверджувала ще й карта Речі Посполитої за часів королювання Ягеллонів — без східних кордонів, що включала маєтності польських магнатів ген-ген за Києвом і Могилевом.

Ох, якби господарі знали, який гнів палає в мені… Я б помилував одну лише Ванду. Звичайно,