Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
Голова начебто таки досяг свого, новий номер був куди змістовніший, але молодь від цього нічого не виграла.
Вийшло непорозуміння з доставкою газети. Та ще й яке скандальне! Звичайно триста примірників бралися розповсюдити класні наставники. Цим разом також. Але цей номер до рук читачів не потрапив. Проте гроші до общинної каси було внесено. Директор, коли його спитали, як це слід розуміти, відказав, не підводячи очей: «А в чому річ?
Адже ніхто від того не потерпів!» Яка двозначна, істинно фарисейська відповідь. Фізик розводив руками: «Я нічого не знаю, я ж не класний наставник. Я хотів був узяти якийсь клас, але мені сказали, що мій вік і брак досвіду стоять цьому на заваді».
Не завжди нам з Вандою щастило порозумітися, — у питаннях начебто нейтральних, — так легко, як першого разу. От, наприклад, ми знов сидимо на тій самій чи на якійсь іншій лавочці… Ванда розчісує волосся, потім ховає гребінець у сумочку і щось у мене питає, я не чую й нахиляюсь до неї, але так, щоб, боронь боже, не торкнутись її плеча. Вона кілька хвилин крутить срібний браслетик на зап’ястку. Вигинається то в один, то в другий бік, тому я притискаю лікті до себе і ввесь напружуюсь. Ось зараз на мене посиплються запитання, наздоганяючи одне одне, мов намистинки в разку.
— Які книжки читають у вашому селі?
— Не знаю. Їх одержують через Спілку селянської молоді.
— Там погані книжки.
— Кажуть, що хороші.
— Хороші? Тому-то, мабуть, ваші хлопці й виховані точнісінько, як ти, а дівчата й на дівчат не схожі.
— Вони в цьому не винні. Цілий день працюють, живуть у злиднях, отож увечері їм хочеться якось розважитись. І ось раптом — таке в мене враження — у них неначе виростають крила, й вони летять, летять…
Ванда подивилась на мене уважно й докірливо.
— На селі негаразд. Слухай мене, я краще знаю.
Ксьондз казав, що там не вдасться заснувати католицьке об’єднання молоді. А ксьондз неабихто, він член «Католицької дії»[14]. А батько, ти ж знаєш, шукає, де можна було б організувати гурток Стронніцтва народового[15].
— Думаю, їм досить і Спілки селянської молоді. «Але спробувати треба», — якось порадив я адвокатові.
— Господи, коли так піде далі, то з людьми взагалі не можна буде знайти спільної мови. Богові доведеться пекло розширити, чи що? Невже ти цього не бачиш?
— Ні, ще не бачу. Бог розширюватиме пекло? Навіщо ж завдавати клопоту богові? Досить буде й кількох нових Берез.
— Береза? Може, й так. Шкода цих людей, але нічого не вдієш! Там сидять не тільки комуністи. Ох, боже, боже, часом туди відправляють і цілком порядних людей.
Стоячи на двох протилежних полюсах — і не тільки в описаному випадку, — ми часом ідемо на уявний компроміс.
— Що ти насправді думаєш про селянство? Без ідеалізації, без крайнощів. Чим воно живе? (Позавчора у нас дома якраз була про це розмова. Адже повалити уряд неважко, але спершу треба завоювати село).
— Молитвами. Народ ходить до костьолу, — відповів я, наче під диктовку.
— Хіба цим обмежуються його інтереси? Ти не крути.
— Не знаю. В Росії теж до церкви ходили. З народом ніколи нічого не відомо. Ні, скоріш відомо.
— Церква — не костьол.
— Так, звичайно. А піп — не ксьондз. Там розпустили народ, а тут його тримають у покорі. Не дозволяють з колін піднятись.
— Отож-бо. Адже існує моральна й духовна дисципліна.
Від двозначностей ми часом вибухали, а часом ні. Коли сутичок між нами не було, ми вважали це за вияв взаємної симпатії. Лукавлять не тільки з ненависті, а й з любові, або коли підсвідомо мріють про любов.
Метаморфоза, метаморфоза. Колись я намірявся люто помститись над «буржуйкою» (а хто ж із городян не був «буржуєм»?), а тепер кожен рух, що нагадував її ходу, кожен звук, що нагадував шелест її сукні, сповнювали мене тугою й ніжністю. Дивлячись на її округлі перса, я думав про те, щоб «збезчестити» їх, хоч не уявляв, як це зробити, а сам боявся ліктем торкнутись її ліктя й мало не умлівав, коли вона брала мене за руку.
Я вже передчував незнані втіхи молодості й шукав шляху до них. Це буде не примус, не насильство. Думки мої крутились навколо одного: як здобути щастя, як зазнати його?.. Я скотився до того, чим досі гордував.
Шукаючи способу досягти своєї мети, я гортав бульварні романи, розпитував старших хлопців, що вже мали якийсь досвід. У мені немовби народилася зовсім інша істота.
Цей процес був болісним і вимагав величезного напруження сил. Я жахнувся, коли порівняв це з тією енергією, яку раніш віддав служінню великій справі. Соромлячись, що потрапив під владу почуття, яке мене геть заполонило, я водночас пишався, почуваючи себе мужчиною.
У вихідні дні вечорами я вибирався на гулянки до сусідніх сіл. Ох, яка ж то молодь охоча до розваг! Витяг парубок з кишені губну гармошку, продмухав, вибив такт ногою і — до танцю. У дівчат ще коси не висохли, а вони напнуть хусточки, зав’яжуть їх під шиєю, покроплять одна одну одеколоном — от і освіжились, і пахнуть конваліями.
Не цурався дівчат і я. Звісно, поводився обережно, дотримуючись принципу: не кривдити своїх. Мати знала про мої походеньки й одного разу, трохи зніяковівши, сказала: «Коли б ти там чого не накоїв… Сільська дівчина не знає способу, щоб не було дитини, міська — та знає».
Мої спроби наслідувати вичитані в книжках любовні сцени викликали в дівчат спершу здивування, потім зацікавлення, збудження і… захисну реакцію. Я сміявся.
Брат мені казав, що дівчата, боронячись, уже готуються піти на «жертву». І ось тоді я відступав. Мій вродливий середній брат теж навчав мене: «Дівчина так утікає, щоб ти її наздогнав. Коли ти їй подобаєшся, вона так легко тебе не відпустить. Наприклад, у танку весь час вигукуватиме «ширше коло», щоб якось добратись до тебе».
Мені здавалося, що я вже відбув «холодний гарт».
Вернувшись додому, я мився до пояса над коритом, з якого напували корів і коней, пирскав, розминав м’язи, тішився
