Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Він знову пробіг очима по колонках ієрогліфів. Уголос прочитав:

«Узявши на борт «Кайомару» генеральний вантаж у Ніїгаті[60], ми поминули острів Садо й вийшли у відкрите море. Наш курс лежав на південний захід, у порт Шанхай.

Був початок травня. З півдня повівав теплий вітер. Води Чорного потоку[61] бурунилися. Його зустрічні струмені притишували швидкість нашого «Кайо-мару».

Я, впередзорячий, заступив на досвітню вахту. Ще не розвиднілось, і виднокіл сповнювала пітьма. Навігаційних огнів не запалювали — йшли потай.

Вітер посвіжішав, хвилі дедалі крутішали.

Раптом у темряві спалахнула ракета. Ми відповіли світловим сигналом і, змінивши курс, лягли право на борт.

Через кілька хвилин побачили два невідомі боти, з людьми на них. Наблизившись, з'ясували, що то росіяни, екіпаж пароплава «Ангарбуд», який кілька годин тому, як заявив його капітан Бондаренко, нібито був торпедований з японського підводного човна і потонув.

— Будьте, Бондаренко-сан, обачніші,— застеріг його наш капітан Тамакіті.— Судно ваше загинуло від американської торпеди, і ви з цим повинні погодитися.

— Ні, «Ангарбуд» потопили ваші земляки! — заперечив російський капітан.

— Чому ви так упевнено твердите?

— Факти — вперта річ, — відповів Бондаренко. — А вони свідчать ось про що. Ми, не порушуючи міжнародних правил плавання в нейтральних водах, тримали курс до рідного берега. На борту пароплава був мирний вантаж — цукор. У цьому пересвідчилися ваші колеги!

— Яким чином вони це зробили? — поцікавився Тамакіті.

— А ось яким, — і капітан «Ангарбуду» розповів.

Я, рядовий Ісана, переповідаю те, що довелося почути на містку нашого «Кайо-мару», коли Тамакіті через перекладача розмовляв із Бондаренком.

Російський капітан сказав:

— Ще дванадцятого квітня над «Ангарбудом», коли він проходив далеко від острова Кюсю, пролетів японський військовий літак. Пароплав був «засічений», і ваші земляки нас уже не відпускали, постійно тримаючи на прицілі.

Через кілька днів шлях «Ангарбуду» перетнуло шість есмінців та чотири лінкори й стільки ж лідерів. Ну, словом, ціла ескадра.

Знову літаки — цього разу їх було аж три! — пронеслися над самісінькими щоглами нашого судна. Ми не заперечували, коли у вимпелі, скинутому із літака, вимагалося змінити курс на триста п'ятнадцять градусів. Та, як видно, й цього було замало вашій ескадрі! — сердито додав пан Бондаренко.

— Що ви маєте на увазі? — перепитав Тамакіті.

— А те, що нам наказали застопорити машину. Коли ми й це виконали, на борт «Ангарбуду» піднявся наряд озброєних до зубів матросів. Після огляду й обшуку суднових приміщень японський офіцер, поставивши вартових на містку і в радіорубці, велів нам під конвоєм іти в порт Кушімото.

— Хай! — вигукнув Тамакіті. — Після далекого плавання вам надали можливість добре відпочити.

— Не слід глузувати, капітане! — заперечив Бондаренко. — У вашому Кушімото принизливий обшук тривав і далі. Його робило не менше сотні солдатів. І лише через тиждень, після того, як було підписано меморандум, дозволили вийти в море.

— Ось бачите, Бондаренко-сан, — зауважив капітан «Кайо-мару». — Японці справедливі: з'ясувавши, що ви не амеко[62], наші закляті вороги, а росіяни, доброзичливі сусіди, яких ми так шануємо — хейко банзай імператору! — благословили вас у щасливе плавання.

— Кажете: «щасливе»? Ні, пане Тамакіті, нас благословили на той світ!

Бондаренко зазначив, ніби першого травня над його судном знову пролетів японський бомбардувальник, потім опівночі в лівий борт «Ангарбуду» з підводного човна було випущено дві торпеди.

— Ось так ваші земляки провели нас у «щасливе» плавання!

— Я з вами, капітане, не стану сперечатися, — заявив розсудливий Тамакіті. — Якщо ви не бажаєте підписати документа, зазначивши, що «Ангарбуд» був потоплений не нами, японцями, а кимось іншим, тоді я змушений відвезти вас і ваших підлеглих у Шанхай»[63].

— Хай! — дочитавши нотатки Ісани, войовниче вигукнув Мукудорі.

Йому навіть відлягло від серця: «Бо таки, хоч нас і перемогли, а все ж ми воювали добре!»

І знову пронизав жах: «Що робити? Як вирватися з цієї пастки?»

О, який же він бовдур! Ба, він знайшов вихід…

Діставши на дні кілька кам'яних скалок, почав кидати вгору.

— Ось так! Ось так! — прицмокував язиком.

Скалки, вилетівши крізь шийку «глека», падали десь на поверхні. Правда, один камінець так і не зміг вилетіти назовні;— впав у воду.

«Це — погано, — засмутився Мукудорі. — А що, коли граната, яку я кину, скотиться назад? Тоді — смерть!»

Він задумав таке: жбурнути гранату на поверхню. Вибухнувши, вона Мукудорі не зачепить, а от «глек» угорі зруйнує. Тоді легко можна вилізти.

— Т-так… — роздумуючи, мовив.

Затис гранату в руці. Смиконув за кільце. Кинув. Слава богу, вона вдало вилетіла з «глека», гупнувши на пісок. І — через кілька секунд — оглушливий вибух. Здригнулися стіни вовчої ями, посипалася земля й пісок. Але самий «глек» лишився цілим.

— Донбутцу! — вилаявся Мукудорі і знову метнув гранату.

Те ж саме: вибух, цівки піску згори, їдучий дим од вибухівки — от і все.

— Донбутцу! Донбутцу! — мов навіжений закричав,