Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Те борошно їв сирим, круто замішуючи водою. Решта мешканців океанського дна — креветки, мідії, трепанги, — що потрапляли до рук, теж ішла в харч.

Отже, він не голодував і міг би так прожити сто років. У рисах обличчя, які й раніше засвідчували невибагливу простакуватість, з'явилося щось хиже, тваринне — дбав Мукудорі лише про шлунок.

Щоки округлилися, вилиці вже не випирали з-під шкіри. Погляд завжди наляканих очей став спокійнішим. Лише часом несподіваний, тривожний блиск виказував приховану занепокоєність і гризоту.

— Як звідси вибратися? Вибратися зі скринькою? — вже вкотре запитував себе.

Останнім часом він почав із собою розмовляти. Власне, то був безкінечний діалог-суперечка між ним, Мукудорі, та його надокучливим внутрішнім голосом. Той голос навіть уві сні не давав спочинку — на кожне його прискіпливе запитання Мукудорі доводилося давати вичерпну відповідь.

Ось і нині, народжений в глибинах таємничої підсвідомості, голос запитав:

— Чого ти ходиш на скелю?

Мукудорі насуплено мовчав.

— Чого, чого! — все ж озвався, передражнюючи непроханого гостя. — Бо тягне туди. Що ж іще, варте уваги, лишилося на цім світі?

— Багато чого… — загадково відповів голос. — Ну, скажімо, ти от знайшов кілька гранат, — вів далі. — Підкрадься з ними до висілка, в розташування росіян. Метни вибухівку і сам загинь. Як велить обов'язок.

— Обов'язок? Перед ким? Ха-ха! — зареготав Мукудорі. — Може, перед тими, хто мене прикував ланцюгами до кулемета?

— Перед імператором, — не забарився докинути голос.

— Що ж, імператор — особа священна, родовід його від самої богині сонця Аматерасу, — погодився Мукудорі.

— Авжеж, — заворкував доскіпливий причепа. — Ти ж пам'ятаєш, Мукі, чого тебе вчили в школі? «Якби не було імператора, то не було б і японської нації. Без нього не було б підлеглих і наша територія припинила б існування. Він — бог світла, він — зримий бог», — продекламував, ніби читаючи по писаному.

— Знаю, не вчи! — огризнувся Мукудорі. — «Війни, які веде Японія, ведуться в ім'я імператора, і тому вони священні», — процитував він вивчене колись.

— Отже, пожертвуй собою, Мукудорі-сан. Тенно хейка банзай![55]

— Хе! — насмішкувато вигукнув колишній смертник. — Гомен кудасай — вибач, будь ласка. Але я тепер не хочу помирати навіть за саму богиню Аматерасу-омікамі![56]

— Ти був мукудорі, себто йолоп, селюк, ним і залишився!

Голова від цієї «суперечки» йшла обертом, він не знав, куди себе подіти.

Так повторювалося щоразу. Як тільки про щось наважувався подумати чи що-небудь зробити, голос — тут як тут — диктував йому свою волю, і Мукудорі здебільшого їй корився. Корився з болем у серці, тому що це роздвоєння особистості спричиняло нестерпну муку.

А все ж ось і зараз голос наполіг на своєму. І податливий японець повірив, що вихід єдиний — кинути гранату й смертю довести, що він непохитний самурай, воїн. Усі імператорські вояки, вчили його змалку, гинучи, прилучаються до святих.

Хай! Він теж стане святим.

Вдень, коли набридала темна «лисяча нора», Мукудорі пробирався у вільхові кущі під дотом. Лежав, спостерігаючи з-під козирка каскетки, як у високості плинуть хмари.

Іноді над островом пролітали гуси. Ніби на старовинній гравюрі: глибоке тло густо-синього неба заштриховане ламаними лініями одвічних ключів.

Птахи летіли на південь, і самітнику від того ставало ще сумніше. Він згадував рідну домівку, матір…

— Що б там не говорили про відданість імператору, про готовність умерти, мечем примножуючи територію Ніппон, але мені, — висловив наболіле, — дорожче, хоч і злиденне, просте, мирне життя в рідній оселі.

— Ти, бовдур, бовдур і відступник! — сердито заперечив йому голос. — На святі Кігенсецу[57] що ти говорив? Ти присягав на вірність Ямато-Дамасії, духу великої Японії, який устами імператора Дзімму проголосив: «Вісім кутків світу під одним дахом», тобто — Японська імперія самим богом покликана об'єднати навколо себе — від півночі до півдня, заходу і сходу — всі землі.

— О-ох, правда твоя, — простогнав Мукудорі. — І говорив, і клятву давав.

— От бачиш!.. А гинучи, затям, ти станеш святим.

Так, з оцієї клятої нори живим не вибратися. «Добровільно здатися росіянам? Але ж вони повезуть в океан, утоплять або розстріляють», — розпачливо подумав.

Всі інші способи повернутися до життя, що їх він не раз перебирав подумки, здавалися нереальними. Бо й справді — як, скажімо, викрадеш човна з тієї-таки колишньої бази Катаока, якщо вона пильно охороняється? А коли б і вдалося захопити, то чи далеко втечеш? До Японії сотні й сотні миль.

— Я стану святим! Я стану святим! Його величності імператору — хейко банзай! — несамовито закричав Мукудорі, випростуючись під кущем, де йому щойно сяйнула ця тепер невідчепна думка.

«Пілоти-смертники, збираючись в останню путь, випивають чарку саке, — заздрісно подумав про камікадзе. — І взагалі — їх урочисто проводжають. А я, я…»

Майнувши в нору, Мукудорі намацав у закутку ніші сховані гранати. Вони були немов гроно бананів, зв'язані докупи. Він прикріпив їх до паска, на якому трималися подерті бавовняні штани. В кишені куртки поклав зроблені напередодні їстівні кульки з риб'ячого борошна.