Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Як світло сонця розу розкрива
Настільки, скільки вистача в ній міри.
58 Прошу тебе я, отче, не ховай, —
Чи благочесний вид твій споглядати
Я матиму можливість і права?»
61 І він: «Твоє палке бажання, брате,
В останім небі знайде рішенець,
Як знайдуть всі чуття й моє завзяте.
64 Там повний і довершений кінець
У кожного жадання; як в колисці,
Незрушно свій несуть частки вінець.
67 Ні на осі вони, ні в певнім місці;
І сходи наші йдуть до них міцні,
Тобі не видимі у жодній рисці.
70 Їх бачив Яків-праотець у сні
До самого вершка найвищих сходин,
І ангели по них ішли ясні.
73 Але тепер, щоб сходить ними, жоден
Ноги не підніма, і мій устав
Пергамент лиш бруднити нині годен.
76 З моїх монастирів сьогодні став
Кублом вже не один, а люди в рясах —
Як в лантухах мука, що черв псував.
79 Але й у лихварів, найбільше ласих,
Не так бунтує проти Бога хіть,
Як у ченців, закоханих в припасах.
82 Над чим в нас церква жадібно дрижить, —
Не для рідні та й гірших, аніж рідні,
А для примушених на жебри жить.
85 Та смертні на рішучість досить бідні,
Щоб добра вість достатня їм була, —
Дуби ростуть повільно многоплідні.
88 Петро почав без золота й срібла,
Мені став любий піст, моління миле,
Франціскові ж – змалілість все дала.
91 Тепер же глянь, куди росте незріле
І як остання блискітка скреса,
Й побачиш сам, що чорним стало біле.
94 Проте Йордан роздавсь, як небеса
Того схотіли, й розступилось море, —
А то, звичайно, більші чудеса».
97 Він закінчив і линув у просторе
Те сонмище, й те сонмище співна
Знесла завія в небо неозоре.
100 Єдиним рухом пані чарівна
Звела й мене по сходах – керувала
Моєю так природою вона.
103 Ніколи в світі стільки не тривала
Дорога до нових, ще вищих втрат,
Як миттьова ця наша небувала.
106 Хай не вернусь до цих побожних свят,
Що я за ними покаянно плачу
І в груди б’ю себе багатократ,
109 Коли хутчій, ніж пучку ти гарячу
Смикнеш з вогню, я поміж зірних тіл
На знаку за Тельцем не був, читачу.
112 О славні зорі, о світильник сил
Високих, від яких мені був даний
Мій геній для значних і знатних діл!
115 Заходив пізно з вами, сходив рано
Отець усього смертного буття,
Коли вітрець я вперш відчув Тоскани.
118 Пізніш, коли, діставши милість, я
Зійшов у вище коло, що вас кружить,
Ваш край розкрив мені своє життя.
121 Тепер душа моя смиренно тужить,
Щоб ви дали їй сили перехід
Угору, хоч тяжкий, ураз подужать.
124 «Тобі так близько до кінця всіх бід, —
Сказала Беатріче, – ще всевладний
І гострий пильний погляд мати слід.
127 Рушаючи в подальший літ відрадний,
Ти озирнись на світ, що я до ніг
Тобі кладу, – який він неоглядний.
130 Щоб серцем радісним, наскільки б зміг,
Ти з сонмом тріумфуючим зіткнувся,
Який ефіром ще примчать не встиг».
133 І поглядом своїм я повернувся
Крізь сім небес – і вгледів кулю цю
Такою, що презирливо всміхнувся.
136 Здавалося, вона гидка й Творцю,
І, хто думки веде у вище лоно.
Той чинить, як належить мудрецю.
139 Там бачив я твою дочку, Латоно,
Палаючу й без тінявих тих плям,
Що я вважав рідинним їхнє гроно,
142 Й того, чий батько Гіперіон сам,
Я бачив, і навкруг, і поруч дану
Путь дітям Майї та Діони там.
145 Відтам Юпітер став з меридіану
Між батька й сина; там я міг збагнуть
В усіх їх безперервні зміни стану.
148 Переді мною сім верстали путь,
Таких стрімливих і таких багатих,
І мріяли притулок осягнуть.
151 А тут уздрів я, звівшись на Близнятах,
Нікчемну крапку із морів та гір,
Геть сповнену всю дикощів пихатих, —
154 І зір звернув я на прекрасний зір.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
1 Як під коханою листвою птиця
Біля гнізда, де сплять її пташки,
Коли в нічній пітьмі усе таїться,
4 Побачить прагне любі голівки
Й летіти добувати їм сніданок —
Обов’язок приємний, хоч тяжкий, —
7 І нетерпляче жде на світлий ранок,
Коли, прокинувшись, її сім’я
Зустріне щебетом ясний світанок, —
10 Так, випроставшись, владарка моя
Туди дивилась у задумі й мрії,
Де йшло повільніш сонце іздаля.
13 Я вздрів її в непевності й недії
І став, неначе той, хто жде чогось
І втишується у твердій надії.
16 Мені недовго ждати довелось:
Минуло часу зовсім небагато,
А полум’я у небі зайнялось.
19 І Беатріче мовила: «Йде свято
Звеличення Христа, й побачиш плід
Кружіння сфер, що вертяться завзято».
22 І так, здалось, палав у неї вид,
І світлі очі так її раділи,
Що мови я згубив останній слід.
25 Як Трівія свій усміх заяснілий
Під повню вічним німфам посила,
Які по небу сфери всі скрасили,
28 Так сонце над зірками без числа,
Світило всім од пломеня святого,
Як наше сонце – факелам з срібла.
31 І річищами сяєва живого
Пливла осяйна сутність у мій зір,
Аж нестерпучою була для нього.
34 О Беатріче, любий проводир!
Вона сказала: «Владна й над тобою
Чеснота, владарка світів і зір.
36 Тут – Всемогуття з Мудрістю святою,
Що поміж небом і землею шлях
Відкрили всім, омріяний журбою».
40 Як полум’я, рвучись у хмар жмутах,
