Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
По висі й раптом мовчазним стає,
А насолода у ньому ще грає,
76 Таким здалось уявлення моє
Тієї волі, що з її веління
Усе стає одвічно тим, чим є.
79 Хоч перед сумнівом мого сумління
Я був, мов скло над барвами пусте,
Йому забракло довгого терпіння.
82 Та з уст моїх: «То що ж воно все те?» —
З великим він виштовхувавсь напором,
І я уздрів, що свято скрізь росте.
85 І відповів із спалахнулим зором
Моїм думкам благословенний знак,
І розум втішив розв’язанням скорим:
88 «Ти, бачу, віриш, але просто так,
Не розібравшись, що те слово значить;
Ти віриш, а не знаєш, чом та як.
91 Ти наче той, хто сутності не бачить,
Хоч назву речі й відає умом,
Аж поки хтось йому не розтлумачить.
94 І царствіє небесноє силком
Покориться любові та надії,
Щоб волю Божу подолать цілком, —
97 Не як людьми людина володіє —
Її долають, бо дає долать,
А, здолана, добром долать воліє.
100 В брові тій перша й п’ята дивувать
Тебе повинні душі, бо ж не в’яне
Ця ангельського краю благодать.
103 Їх прах покинули вже християни,
Які повірили в каліцтво ніг,
Одна – що сталось, друга – що настане.
106 Ця, з Пекла, звідки ще ніхто не міг
Із добрим вийти наміром, – вдяглася
В свої кістки, – живих надій поріг.
109 З живих надій цих до небес знялася
Така молитва про благі краї,
Що просто аж до Бога підвелася.
112 Душа ця, про яку слова мої,
Вернувшись до живих на строки певні,
Повірила в того, хто спас її,
115 Й пірнула так в огні любові ревні,
Що, вмерлу знов, занесено було
Її у ці святі чертоги древні.
118 Та ж з ласкою, що лляло джерело
Таке на глиб, що жодне сподівання
На дні уздріть нічого не могло,
121 Дала чуттям до правди спрямування,
І з ласки в ласку Бог її очам
Відкрив грядуще наше врятування.
124 Повіривши у нього, з почуттям
Більш не вклонялась ідольській колоді
І докоряла грішним землякам.
127 Хрестилась в трьох жінок, яким в поході
При правім колесі веліли йти,
Настав же хрест в десятий вік відтоді.
130 О доле, в джерелі далека ти
Від тих, кому причини не знайомі
І хто не має сили їх знайти!
133 Ви ж не хапайтесь, смертні несвідомі,
З своїм судом: хай бачим Бога, все ж
Усі обранці нам ще не відомі.
136 Та незнання це втішне нам без меж,
Найвище благо з наших благ навіки, —
Бо те, що хоче Бог, ми хочем теж».
137 Так образ цей божественно великий,
Подовжуючи зір короткий мій,
Подав ці ніжні, чудодійні ліки.
142 І як цитрист вторує визначний
Значному співаку, торкавши струни,
Щоб спів його був гарний, голосний,
145 Так відгукались зграйно, наче луни,
Мигали згідно, як повіки, вряд
Два сяйва й блискали, немов перуни,
148 Орлиній мові громовій улад.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
1 Віддав своєї владарки обличчю
Я очі, з ними й почуття були, —
З усякою простивсь чужою річчю,
4 Вона ж, не посміхнувшись: «Ти б коли, —
Сказала, – вздрів мій сміх, зазнав би шкоди,
Став, як Семела б, жменею золи.
7 Бо, як ти бачиш, міць моєї вроди
Чимдалі все яскравіше сія,
Поки долаєм в цих чертогах сходи.
10 Якби себе не тамувала я,
То сяла б так, що впала б в тебе сила,
Неначе лист, коли гроза буя.
13 Вже досягли ми сьомого світила,
Що Лев на нього свій справляє тиск,
І спільно виграють обидва тіла.
16 Тож ум зведи, де очі ллють свій блиск,
Зроби дзеркала тій зображень зливі,
Яку тобі дає дзеркальний диск».
19 Хто знав би, що знайшли мої щасливі
Враз погляди в блаженному лиці,
Напрямлені на враження мінливі,
22 Той втямив би, чом в радостей вінці
Скорився я небесній провідниці,
Як ту відраду протиставив цій.
25 В цьому кристалі, що скріпив світниці
І славний іменем вождя зробивсь,
Який понищив геть пороки ниці,
28 У золоті, де промінь весь відбивсь,
Побачив сходи я, такі високі,
Що угорі мій погляд загубивсь.
31 Побачив я іще, як зносять спокій
Додолу безліч сяйв, і здумав: он
Зійшлись з усього неба ясноокі.
34 І як природні звичаї ворон
У купу всіх збирають, поки дніє,
Щоб з задубілих крил зігнати сон,
37 І вже летять птахи: той даленіє,
Той зараз же додому поверта,
А хто й двох кроків одлетіть не сміє, —
40 Так юрмилася сходиною та,
Похожа на гучну пташину зграю,
Сяйв низхідних процесія густа.
43 І той, хто із мого наблизивсь краю,
Так спалахнув, що я аж погадав:
«Це тим любов свою він розкриває».
46 А та, від кого я веління ждав,
Чи мовить, чи мовчать, була в чеканні,
Й не зле, що не питав я, хоч жадав.
49 Вона, побачивши мене в мовчанні,
Бо бачила в тому, хто бачить все,
Сказала: «Заспокойся у жаданні».
52 І я почав: «Мої заслуги – се,
Що не дає надій, але ж я – з тою,
Хто дозвіл запитать тебе несе,
55 Блаженний душе, радості габою
Укритий! Чом, скажи, між усіма
Ти, зблизившись, спиняєшся зі мною?
58 Скажи іще, чом сфера ця німа
І дзвін благочестивий не рокоче,
Як в нижчих колах, чом пісень нема?»
61 «У тебе вуші смертні, як і очі, —
Він одповів, – тож
