Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
До них колишній образ повернуть!
Надай моїм рядкам колишні сили!
88 У сімках п’ять разів пробігли путь
І приголосні, й голосні, й з частини
Шукав я сили цілість осягнуть.
91 «Любіте правосудіє», – з картини
За дієсловом там іменник став,
«Кто суд вершит над всім», – й ущухли плини.
94 Скінчивши «М», собою не писав
Їх сонм нічого більше, і Юпітер
Сріблом в розводах золотих засяв.
97 І на шпилях останньої із літер
Побачив я, як славили вогні
Те благо, що несе їх, наче вітер.
100 Як із удареної головні
Злітають іскри та й летять, мигтівши,
Й на них ворожать неуки дурні,
103 Так тисячі мигтінь звились, злетівши,
Ці – дуже високо, а нижче – ті,
Як присудило сонце, їх створивши.
106 І вздрів я, – з душ, зупинених як стій,
Орлину шию й голову малює
Хтось в огненно-прекрасній чистоті.
109 Митець той вчителя не потребує:
Він вчитель сам у блиску сяйних риз,
Він формами й пташиних гнізд керує.
112 А решта душ блаженних збилась вниз
На букву «М», вінцем з лілей укриту,
Й в коротку мить закінчила ескіз.
115 О ніжна зоре! Скільки самоцвіту!
І все це свідчить: правий суд гряде
Нам з неба, повного твойого світу!
118 Тож я благаю Вищий Розум, де
Береш свій рух і міць, знайти між люду,
Звідкіль на промінь твій той дим іде.
121 І знов на тих звести свій гнів, осуду,
Котрі на ринок обертають храм,
Який завдячує і муці, й чуду.
124 О військо, що мені зустрілось там!
За тих молись, хто взяв зразок поганий
І на брехню піддався ворогам.
127 Колись ішли на війни громадяни,
Мечі гострили на ворожу рать, —
Тепер грабують хліб, Отцем всім даний.
130 Згадай-но ти, хто пишеш, щоб стирать:
Петру і Павлу, вбитим за саджання
Того, що нищиш, – вік не умирать.
133 Ти, певно, скажеш: «Скупчивши жадання
На тім, хто радо ніс пустель ярем
І з танців смертного зажив страждання, —
136 Забувся я про Павла з Рибарем».
ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА
1 Мені здалось, що гарний образ, дужі
Піднявши крила на високий літ,
Потішив сплетені у нього душі.
4 Мені здалось: з них кожна – самоцвіт,
І промінь так осяяв самоцвіти,
Що зник у мене із очей весь світ.
7 Того, що маю тут я відтворити,
Письмом чи усно не повів ніхто б,
Ніхто не зміг би навіть уявити:
10 Я ж бачив і я чув орлиний дзьоб,
Що мовить став, і «я» та «мій» злітало,
Де «ми» та «наш» доречнішим було б.
13 Почав: «Я жив побожно й незухвало,
Й мене ввібрала слава огняна,
Яку б саме бажання не здолало.
16 Лишилась пам’ять по мені ясна, —
Її зіпсуте людство вихваляє,
Історія ж наслідувань не зна».
19 Тепло із багатьох вуглин палає
Одне, а для любовей багатьох
Звучання птаха злинуло безкрає.
22 Я одказав: «О квіти днів стількох
З одвічних радощів, що аромати
Зливаєте свої з усіх епох!
25 Допомагайте піст мені зламати,
Що, поки я його не поборов,
Мене воліє в голоді тримати.
28 Хай в небі інше царство має знов,
Всю Божу справедливість оддзеркалить,
На ній і в вашім не лежить покров.
31 Ви знаєте, як можу я усталить
Свою увагу; знаєте, який
Той сумнів, що мене віддавна палить».
34 Як сокіл, знов без ковпачка зіркий,
В жадібній оглядається надії
І крильми б’є, красивий та стрімкий, —
37 Отак повівсь із хвал Господній дії
Та правосуддю складений цей стяг,
Співавши чутне тим, хто тут радіє.
40 Він мовив: «Той, хто циркулем досяг
До краю світу і в просторі цьому
Усе відверто й потайки простяг,
43 Не міг ніде покласти ні на чому
Відбиток так, щоб він не повершав
Того, хто меж не має геть у всьому.
46 І перший той гордливець з вишніх слав,
Найвищий із сотвореного роду,
Не виждав світла і незрілий впав.
49 Усе ж, в чім нижчу бачимо породу,
Занадто вже дрібненьке для добра
Безкрайнього і з власним ритмом ходу.
52 Так погляд наш, що розуму вбира
Не більше в себе за єдиний промінь,
Який себе на всесвіт простира, —
55 Не в силі дать такої сили пломінь,
Щоб сяло джерело ясних струмінь
Каррарських блисканням каменоломень.
58 Бо справедливість, що іде з стремлінь
Правічних, зір скінченний ваш скородить
Лиш як поверхню – не морську глибінь:
61 Хоч він при березі зо дна доходить,
А відпливти – і товща водяна
Його крізь себе зовсім не проводить.
64 Лише те – світло, що його одна
Дає предвічна ясність, решта ж – з тьмою.
Це тінь лиш плоті а чи трутина.
67 От схов із справедливістю прямою
Я відімкнув – і все ясним здалось,
Що не давало так тобі спокою,
70 Аж ти казав: «От жив над Індом хтось,
Кому ніколи про Христа ні слова
Ні чути, ні читать не довелось.
73 Та воля до добра була чудова,
Й не знайде в ньому розум наш провин, —
Були безгрішні в нім діла і мова.
76 І ось він вмер без віри, без хрестин.
Чи праведно за те його карати?
Чи з власної вини не вірив він?»
79 Та хто ж ти, щоб вдягти суддівські шати
Й судити за десятки тисяч миль,
Як зір не може твій на крок дістати?
82 Хто мисль зі мною вигострить на шпиль,
Якби в нас не
