Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
На сумніви той клав би тьму зусиль.
85 О грубі розуми гурта земного!
Воління перше – у собі благе,
Ще й блага не цурається самого.
88 Все згідне з ним – як істина, наге
Й своїм не скорюване жодним твором,
Веде його у щастя дороге.
91 Як над гніздом лелека мчить простором,
Принісши корму виводку всьому,
Годованці ж за нею стежать зором, —
94 Святий піднявся образ в вись німу,
Коли я очі звів, і крила – зграя
Єдиних воль підводила йому.
97 Співав він обертаючись: «Пуста є
Тобі ця пісня з розумом твоїм;
Ця правда, смертні, в вас зразка не має».
100 Коли все стихло в образі яснім
Святого духа, не забувши знака,
Що ним земля ушанувала Рим,
103 То він почав: «Душа не йде ніяка
Сюди, якщо не вірила в Христа,
Бо це найперша нам усім відзнака.
106 Та згадує багато хто Христа,
А на суді стоятимуть не ближе
За тих, що і не чули про Христа.
109 Тих християн засудить око свіже
Арапів, як ділити розпочнуть, —
Хто розкошує, хто жаровні лиже.
112 Що перси нашим владарям дадуть,
Коли почнеться книги розгортання,
Де списано їх бруд і каламуть?
115 Затямлять там Альбертове діяння,
Як він скерує крила у ганьбі
І празькі землі дасть на плюндрування.
118 Затямлять Сену в горі та журбі,
Що принесе, фальшуючи й донині,
Той, хто на ловах знайде смерть собі.
121 Затямлять там, що в заздрісній гордині
Шотландцю і англійцю тісно жить
Здалось на власній тільки половині.
124 Лишать в очах пишноту й сласну хіть
Іспанця та богемця, що границю
Забув своїй неславі спорудить.
127 Лишать в очах, як цінять в одиницю
Кульгу (єрусалимець був скупій),
А вади будуть в тисячу ціниться.
130 Лишать і пана в скнарості черствій
Із острова вулкана й спеки зразу,
Де шлях Анхіз колись покінчив свій;
133 От вид його, щоб дати до показу,
Усього написали кілька слів,
Уклавши щедрий зміст в убогу фразу.
136 От хай на його дядька й брата гнів
Обрушить всяк, бо піддали ті гані
Честь гідного народу й двох вінців.
139 От з португальцем тут норвежець знані
На цілий Божий світ, як той далмат,
Який топив венецьке злото в твані.
142 Тут пощастить Угорщині, як ґрат
Всіх допильнує, й пощастить Наваррі,
Як гір не подолає хижий кат!
145 Хай стануть їй як засторога в сварі
Зойк Нікозії, Фамагости крик,
Бо там шаліє звір у дикій ярі
148 І не цурається лихих владик».
ПІСНЯ ДВАДЦЯТА
1 Коли вже той, хто ризу ніс червону,
Пішов на другу із півкуль земних
І день сховавсь під ночі охорону,
4 То зразу ж безліччю зірок ясних
Все небо у промінні засіяло,
А той же сам світив ясніш за них.
7 Мені це явище на думку спало,
Коли знак світу і його вождів
Свій дзьоб стулив, промовивши немало.
10 Й незмірна безліч тих живих світів
Співати почала, ще більш огняна,
Та саме що – я в гадці не лишив.
13 О чарівна любове, в усміх вбрана,
Поміж найблагочесніших думок
Яка здалась мені ти полум’яна!
16 Коли в цих самоцвітах, що в вінок
Оправлена з них сяйна шоста свічка,
Затих останній ангельський дзвінок,
19 Мені зачулось, мов гуркоче річка,
Далеко дзюркотить між каменюк,
Неначебто струмків джерельних стрічка.
22 І нібито при гирлі цитри звук
Знаходить форму, і як подув, лине
Мелодією з флейти із-під рук, —
25 І тут, не переждавши ні хвилини,
Із образу так грім прогуркотав
Орлиним горлом, як із порожнини.
28 На голос обернувся він і став
У дзьобі словом, що я ждав од нього
І в серці у своєму записав.
31 «Той орган мій, що бачить, а в земного
Орла ще й зносить сонце, – мовив він, —
Уваги потребує хоч не много.
34 З огнів, що видно з різних тут сторін,
Ті, з кого око тут моє іскриться,
Всі пильно дібрано один в один.
37 Цей, внутрішній, що створює зіницю,
Святого духа оспівав колись,
Возивши із ковчегом колісницю,
40 Тепер він знає, що перелились
Побожні співи на відплату рівну
І в пломеніючий вінець сплелись.
43 З п’ятьох, що створюють дугу надбрівну,
Той, що від дзьоба перший, втишив ту
Журбу за сином у вдови незмивну.
46 Тепер він знає, що хоч доброту
Він виявляв, та вічного спокою
Позбувсь, бо душу не віддав хресту.
49 А другий, як угору йти дугою,
Відстрочуючи неминучу мить,
Покаявся з молитвою палкою.
52 Тепер він знає: присуд не щастить
Усунуть геть, з молитви ж можна в слові
«Сьогоднішнє» на «завтрашнє» змінить.
55 А дальший, поступившись пастухові,
Хай добрий намір дав гіркі плоди,
Мене й закони в грецькій вклав обнові.
58 Тепер він знає, що хто зло сюди
З добром заніс, той приєднавсь до лику,
Хоч світ од нього й зазнавав біди.
61 А цей, на згині вниз брови, на стику,
Гульєльмо був, що плаче край за ним,
Бо смерть прийшла не Карлу й Федеріку.
64 Тепер він знає, що царем благим
Захоплюється небо, й в пишній свиті
Доводить це він одягом ясним.
67 Чи думав хто в несталім дольнім світі,
Щоб той Ріфей-троянець п’ятим був,
Де четверо – особи знамениті?
70 Тепер він знає краще, ніж хто чув,
Про Божу благодать в небеснім краї,
Але до дна її не досягнув».
73 Як жайворон
