Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Там, під Валуйками, в злім потоці Відступу нашого, горя й зневаги,

Ми ж бо страждали на кожнім кроці І воду пили з однієї баклаги.

Г сумували про відступ трагічний,

Спирт куштували поліграфічний,

Та ще співали про молодість нашу,

Та в казаночку варили кашу,

Ту круп’яничку, що родичка житу,

Сонечком криту, дощем обмиту.

Ставили каші свою дегустацію Ранами, кров’ю, солдатською працею.

Той казанок і сьогодні хитається В хаті і знаком, і совістю нашою,

Як журилися та побивалися Над українською долею нашою.

$ *

Ф

Любив ти землю,

теплу і рясну,

У яблуках багряноспілих, з літа

Налитих медом сонця.

Ще любив Стрункі дощі і сизуваті крила Осінніх нив із рунню молодою,

Покільчеиою, пружною, в соку,

Як власне серце.

Ще ж таки любив .

Снігів замети,

білі та горбаті,

1 паморозі куті візерунки На зеленавій руті.

РІ вітру свист,

Мов клич суремний в ночі й заметілі.

Твоя земля! Щедрота і турбота Людської ниви, де ти сам стояв,

Мов колос велетенський у зерні,

Налитому і стиглому на диво,

Не боячись ні хвищі, ні зими.

& #

*

Отак тебе пам’ятаю,

де небо ставить екрани,

У посмішці білозубій,

з очима, як океани.

А на чоло відкрите

століття кладе приміти,

А на долоні добрі

дуби похиляють віти.

Заходиш в малу кімнату і плечі розводиш дужі:

— Уже ж бо весна, Андрію,

Ходімо садити ружі.

ІЗ ЦИКЛУ «ПІСНЯ ОСТАПА ВИШНІ»

# ж

#

Навкруги багатія любо й мило. Позбирались друзі, хоч не всі. Засиніло вечора вітрило, Кармінові трави у росі.

Я тобі, в затаєній прикметі,

Все скажу, як другу свойому,

Де шумлять качки на перелеті, Як шуміли і сто літ тому.

Я тебе, мов на картині, бачу,

Чую слово, і веселий сміх,

І твою красиву добру вдачу,

Що ділила помисли на всіх.

Де дзвенить земля, суха, як деко, 1 снується мови щедра нить,

Ніч широка подихом молекул, Атомними крильцями бринить.

І так само, як далеким літом,

Я й сьогодні б’ю тобі чолом,

Хто не був людині антисвітом, Тільки світом щедрості й теплом.

Ще посидим, а як хоч, постоїм, Перекурим у чужім дворі,

Під високим тихим небостоєм, При зеленій вранішній зорі;

Бо у нас на двох одна потуга І одна дорога, як в огні,

Ти в житті за радника і друга І за брата видався мені;

Всі мої незлади, і печалі,

І шукання, і тривог сувій У твоєму серці, як в причалі, Зустрічали зладу й супокій.

Щоб з тієї злади линуть вгору,

Де горить веселка молода,

Бо в любові горе — вже не горе,

А біда із другом — не біда.

Опустім нестріляні.рушниці,

Загудем, затягнем неважку,

Де в багатті тліють зоряниці І задумавсь Вишня на лужку.

*

*

За українським полем соковитим,

За небовидом з колосистим житом, Не знаю, брате, дня того й числа, З’явилась вишня в тепле безгоміння, Блакитним сміхом обвила цвітіння І вкоренилась, віттям поросла.

До неї йшли знедолені і чулі,

Завзяті й добрі, серцем не заснулі, Не знаю, брате, наче з дивини:

Вона з очей знімала чорну сушу І щедрим сміхом сповивала'душу,

За сміх отой чухралась без вини,

На неї, брат, плелись доноси зопалу, її хилили — уставала з попелу, Шукала віттям, де людські серця,-І відступала ніч, важка й холодна, Мій друже добрий,

Вишне всенародна!

Нема тобі ні краю ні кінця!

* *

Я!

Інша мали гомін і медалі,

Він же,від людей — одну любов; Полишив усмішки і печалі,

У мандрівку вічності пішов.

Наче бродить буйносоким літом,

Мружить очі карі і живі

Під високим атомним зенітом,

У пахучій озелень-траві,

І бринить, ясне його горіння,

І усмішки, сіяні з руки,

Заплелися у міцне коріння Па людському сорці повіки.

В вечорипу чи, буває, зрана,

В хуртовину чи під літній грім Йде до Котляревського Івана І Тарасів не минає дім.

Видно, треба вже; таким родитись І топтать осоння вікове,

Щоб вишневим; усміхом іскритись, Зворушивши мертве і живе.

>*< *

*

Ні, не забудеться Остапова сила, Каро-вишневі слова і діла.

Дякую, земле, що його породила, Дякую, ниво, що хліба дала;

Дякую водам; блакитно-прозорим, Що давали трупок, немов кришталь, її усім моторам, і всім просторам, Що його, мов птицю, несли у даль.

Бо немає зроду йому переводу,

Бо гарячу правду любив над усе, Дякую щедро людському роду,

Що ім’я вишневе у серці несе.

Дякую льону, що давав сорочку, Дубу, що слав прохолодну тінь,

Той, що пломеніє не в одиночку,— Двічі народжений для поколінь.

* *

ф

Дивиться небо очима, і земля зітхає иа вітрі,

Мружиться літо колосом,

Мружиться літо безкрає,

Стираються мертві догми,

куються новітні літери,

Лиш тебе, правдолюбця, немає,

Тебе немає.

Але корінь могутній пружиться і набирає соку,

І мислі твої по землях Ходять старими слідами,

Щоб перенести людям

душу твою високу,

Щоб гіркотою і сміхом Повиснути, як плодами!

* *

*

Дороги Вкраїни, долини і кручі,

І мудра усмішка шукає мотив; Погодився б жити в засніженій тучі, Щоб тільки народові промінь світив.

Щоб тільки в погожу чи в темну годину Співали закоханим птиці землі,

Ти згоден був гризти сухар чи скорину, Щоб тільки людині був хліб на столі.

* *

* !

Мороз чи спека, грози чи відлига,

'Для оптимізму й дальніх мандрувань — Живе вона, нерукотворна книга Прозорості усмішок і шукань.

Мов на картинці — буйний вітер віє,

І серце п’є ключі свої до дна,

І ожива тверда твоя надія,

Міцна, як дуб, і тиха, як струна.

Не так все просто: підлий корінь рити І виходжать до людства на мости, Гарячим жаром горе підкорити,

А посмішку до смерті донести.

Не так все просто: не піддатись славі, Дрібним охулкам, крику п суєті,

Пізнати псе — де праві і неправі, Атакувать — і впасти па путі!

* 25

*

Тут кожен камінь пише заповіт І кожна гілка шле адреси літу,

А ти, Остапе, взнавши дальній світ, Вертаєшся до рідного привіту,

Де обелісків легендарний міт Обвився в зелень роспо-розмаїту,

І хатніх вогників летючих рій Тобі рідніш рекламних веремій.

Тут якщо пісня — то на всю просторінь, На плин і злет, на три ясні лади.

А дуб росте— мозольний дужий корінь Через граніт кладе свої сліди.

А сміх дівчат, а тих очей прозорінь Веде до