Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
— Здобрієгвш, як пуствты пару з рота! — Із кулішем парують казани,
Списом владати дід навчає внука.
А вже на троні десь цариця-сука Залізнякові ладить кайдани.
* *
*
Його вели в кайданах до Сибіру,
Коли спіймали люті царські пси.
Неси, Максиме, свій тягар, неси Свій ревний біль, як рани понадміру.
Твої брати ще‘не: згубили віру,
Гзаиах вояі, й- гостру мету тсоєи, —
Ще в Гонти з тіл а виріжуть паси Й заплаче Кодня в ніч багряно-сіру,
Метуть сніги,' гуде сибірська мла*
І ниють руки, і пече хула,
З’ятришш>серще буйне та> гаряче,.
Але й^Сибір, що-тучами висить,
Твою жагу не в силі погасить,
Твій гордий зір, могутній Залізняче!
* *
*
І знову крик, і січа, і луна,
Через віки відлунюють гармати. Заходь, залізне -ймення Богуиа,
У наше коло подвигу і втрати.
Уже горять шляхетські чорні грати, Як знак мети, не пом-щені сповна,
Біля Богдана, ^в-сяйвгзтмеиа,
Твоя рука завзяття і розплати.
І карий зір, напоєний снаги,
Обводить раду. Мовкнуть вороги,
КОЛИ Богун И і Д'В ОД ИТЬ'С'Я1 'ПО во лі,
Перед полки виходить до воріт, Летить, і креше, і втирає піт,
Свій люд-і край рятуючи з-неволі!
* *
*
Сваволя й гніт в'ялили-край-журбою, Скорили душу сюзи-і нуда.
Пізнай людей, пізнайся сам собою,— По Україні йде Сковорода.
Сакви легенькі і легка хода,
І зустрічі з кріпацькою юрбою —
Мов крин цілющий після градобою, Коли веселка сходить молода.
Ціпок дзвенить, сіряк не давить плечі! І мудрості ясні, і темні речі Хвилюють серце чуйне, як дитя,
Зросте зерно і вкриє темні гони,
І все минеться — суєта .й прокльони, Але правічне дерево життя!
* *
Не поклонявсь оздобі царських врат,
Ні вівтарям, ні готиці в оздобі,
І лаяли святоші вузьколобі Його пісень премудрогожий сад.
Іди вперед і не вертай назад,
В труді — мета, іще — в земній подобі, В мужицькій хаті більший злюб і злад, Чим в орденах царевих преподобій.
Так жив мудр.ець, без лестощів і прав,
І грішний світ ловив, та не спіймав Його душі, повитої нуждою.
Та за літами не згубився слід,
І виспіває* і повніє плід,
Посаджений вночі Сковородою.
* *
*
Чекав добра на вибиті лани І не хилився від гіркої днини,
Бо дух шукань не знає самотини І мислі злет не знає сивини.
Вертався на Вкраїну з чужини Із орлім серцем, з поглядом дитини,
У панськім зорі бачив чорні кпини, -У титлах біблій — вогнища вини.
Вона жила в безхлібку, в крихті солі І на губах кріпацької неволі,
У брязках пут, у зморшцай чола,
Лани хрестила сірою бідою І тільки з ним ніколи не жила,
І гнулась перед ним, Сковородою.
* *
*
Не віддзвеніли повені блакитні,
Не відшуміла спогадів ріка,
Про Василя, поета Чумака
Снують поему грози середлітні.
Він сам, як березень, у дні новітні Зашюменів жагою юнака,
На кремінь крицю кидала рука,
І раб — не раб, де обрії всесвітні.
Ведуть на допит юнака вночі. Білогвардійські шлюхи і сичі,
І він, як березень, іде в закові.
Та Україна помстою горить,
І наближає волі віщу мить,
І стеле шлях безсмертя Чумакові.
* *
*
І стеле шлях безсмертя Чумакові. Народ мій любий, мій гарячий біль. Підводяться від Ічні', з темних піль, Його надії квіти пурпурові.
І каламуть, і котики шовкові Весни повив зєленобуйний хміль.
То Чумакове серце в рідній мові Несе життя трагедій і весіль.
І гомонить, як у листві дерева,
Його натхнення повінь березнева.
Не для журби, не для важкої страти
Весну і щастя креслила рука.
І заздрять доморобні Герострата2 Дзвінкоголосій славі Чумака!
Встають мої світанки корчуваті, Життя, і праця, й помисли мої, Зростає внук, йому на рученята Кладуть дарунки сиві солов’ї:
Краплину щастя, роси небагаті, Дубів дихання, й сині ручаї,
І вікові мелодії свої,
Ті ж солов’їні. В горі і на святі.
Бо ж '.«просте, ішомужніє.ваук,
І візьме.слово, пане зброю з:рук В старішого і' старшого, по-зброх;
Бо пісня — то іне забавка,пуста.
І слово розпашить свої уста На клин і і труд Вкраїни молодої!
*
*
Крізь вечори,імов.корінь,.у-.С:аду,
Я повернусь до отчого .порогу,
Високих туч вітаючи облогу І росиий лист, що віє по сліду,
Обличчя вмию, хліб і сіль знайду, Візьму атораду, 'стриману 'і-отрогу,
(І *ку®»х«зиів фовжевренуїорду,
Мою надію і мою .підмогу
Та й знову в путь. Прощайте, теплі віти! Не дай же і бог в самотині старіти І квіт >ї евіт' цінити в -півціни,
Ве'загубяю і >не гамалю 'просторінь, Бентежну (душу 'виверну, мов/корінь,
І пропалю вогнем до глибини.
ІЗ ЦИКЛУ
«СОНЕТИ синього квітня»
Яя *
Я:;
Отак собі гарненько сам посиджу,.
Із молодим' дубком-погомоню,
Позичу в> хмар вечірнього'вогню Та привітг'аю'прохолоду свіжу;'
Синьовіконну-побудую хижу Моїх надій’ і*двері відчиню;
Нехай заходять мудрі па бЬріпо І'молоді, як цвіт, навдивовижу.
Усім тут буде-місце і'привіт, Хліб-сіль, вода і; світанковий'світ, Шовки небес і сині очі квітня,
І правди жар приляже на серця,
Аж поки втому прожене з лиця На обрії зоря моя досвітня.
*
*>
Вона стоїть і стожарииця; вночі;
Над милою, принишклою, землею,
По ній дорога снилась Галілею,
По ній знаходять поле сівачі:
Глибоких плес нуртовані ключі Одним диханням з’єднані із нею, Колись вона світила'нам траншею,
В багрець, важкий вбирала тягачі.
Тепер пливе'над молоденьким житом, Над пережитим і колись прожитим В промінні первозданному. А я
Хотів би хоч на мить її здогнати,
Але втікає обрій сивуватий,
Фата моргана. Вигадка моя.
« *
*
У квітні моложавіють діди, Вдивляються у траси під зенітом,
І зморщок біг, і ран старих сліди Розгладжуються сонцем соковитим.
Блискоче зір, як плесо перед літом, Двожильні руки пнуться на труди:
Чи яр-пшеницю сіяти в ряди,
Внучат із школи стрінути привітом,
Чи спогадом вести свої літа,
Де мудрості не збила суєта,
Мов росну квітку грозове світання.
А ніч заходить повагом з полів,
І гнеться сад, важкий від солов’їв, Нагадуючи юність і кохання.
* *
Ж
Черлений день, мов кутий у зброярні, Красує неба золоті щити,
Біжать зелені вруна у світи,
Квітневих далей обриси примарні.
Димлять, снуються ватри незугарні,
Де жовтолистю в попіл перейти,
З гармонії тепла і чорноти Постане квіт і парості прегарні.
Все оживає, міниться, тремтить. Бруньками пружно тягнеться в блакить 1 смокче сік багряними устами.
ї сивий дуб від жару розімлів,
А ген бринять
