Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Там в вечори, черлені і медові,

Горять серця з дівочої любові.

А, друже мій хороший,, там мета,

Немов струна,, що завжди із тобою.

І гомонять, в братерському двобою Блакитне небо і такі ж жита.

Я з тих країв, де за Дніпром кургани І ворохобна 1 тисяч літ хода,

Де бунчуки татарські без пошани Земля покрила чорна і руда.

А в паші дні німецька зла орда Ятрила людям невигойні раии, її ж здолала сила молода,

І над ордою вороння й тумани.

Така у нас на всіх одна потуга;

Трощити меч — і братися до плуга:

Як дуб з коріння, набирать снаги На трудний шлях, на вірні заповіти.

...В шовковій мові виростають діти У тім краю, де сонце і плуги.

* *

*

І ти з такого ж поля, по стерні,

З,полтавської застрішеної хати,

Пішов у світ, лишивши сни і лати,

Сухар і воду ув осінні дні.

Полтавський край в калиновім огні Тебе провів, неначе рідна мати,

І зріс митець з маленького дитяти,

Щоб загриміти в рідній стороні,

Над велетенським над людським простором Ловити мудрість карооким зором.

Через окопи, через бою грім,

Крізь погляди ласкаві чи ворожі Устало слово воїном твоїм З великим серцем, людям на сторожі.

І ти звідтіль, де сиві журавлі Курликають- у березневім вітрі, Полтавський обрій на твоїй палітрі, І щастя, й туга, й рода т землі,

Вселюдські здвиги й подвши малі,. Надії добрі і діла нехитрі,

Те слово йде не в золотому титрі,— Вишнево-каре, з мислю на чолі;

Воно живить, карбує щедру книгу,

Як тепле сонце, що ламає кригу,

І спіє плодом у липневу рань,

Вродливе слово, мудре на прикмети.

Хвала Вкраїні, де живуть поети,

Як аргонавти 1 дальніх мандрувань!

* *

*

Привіт тобі, обухівська дорого,

В дощі, в пилюці колій течія,

Тепер повз тебе радісно і строго Нова пішла. А ти усе ж моя.

Бо пролягала до життя нового,

Так як .веліла просторінь твоя,

В горбах, в місточках з каменю рудого, Де ще й тепер шумить дубів сім’я;

Де восени конячки рвали шлеї І в школу йшли маленькі Галілеї.

І небо сяло, добре та круте,

В шовках дощів, у полум’ї завії.

Тепер там інша памолодь цвіте,

А ти все та ж, як мати у надії.

* *

•І:

А ти все та ж, як мати у надії, Щирицею повита на землі.

Червоний мак щодня полум’яніє,

Птахи звисають на густім гіллі;

Дорого давня, у літа новії,

Де чаркувались теслі й ковалі, Чоботарі й хлібороби в мрії Топтали тихі простори малі,

І мати в найми проводжала сина. Дорогу іншу стеле інша днина,— Асфальтом крита, в молодих житах, Немов стріла, пробила пущі й гори,

І мріє крилом підхмарний птах її земні розгони і простори.

* #

*

її земні розгони і простори Я в серце взяв, з Карпат і по Сиваш, Посохли межі і мишачі нори,

І світ-новий, як кажуть, буде наш.

Задихала земля на повні пори, Звисаючи гіллям зелених чаш,

Синам і внукам запліта узори Могутня рунь, не танк і патронташ.

Рясні вогні, дорого розмаїта, Відсвічують, як мево, на півсвіта.

Мої пориви, помисли, й жалі,

І сни, й шукання — у тзоему лоні,

Де крають даль на батьківській землі Твої світанки, сині і червоні.

* *

*

У нас кохати — полюбить сповна,

І серце з милим вік не розлучати,

І кожен подих ставити на чати,

Щоб не міліла серця глибина.

Це вам не та хрещатицька шпана, Помадні зюзі — виплідок крільчатий: Сьогодні в загс — а завтра вже вона Розлуки просить. В нас не ті дівчата.

У них усмішок і пісень разок,

І сорок літ цвіте один бузок,

Напоєний любовною снагою.

Щоб чарувати щастя від біди,

Щоб покривати милого сліди До сивих літ габою дорогою!

& *

*

Ось ТОЙ МІСТОК, де Я ІШЛИСЬ ходив,

Де знав любов і тиху вів розмову, Встеляв день симфонію кленову В долоні хмар, у лоно теплих нив.

Кого я ждав? І що я полонив?

З далеких мандрів повертаю знову На вогник у вікні, на щиру мову,

Де крихта щастя, наче диво з див;

Де %тб черствий, солодший як н.а те,

І друг заходить, папороть цвіте,

І крає серце згадка незабута,

Густа і світла, наче ярий хміль,

Там давно стежку стеле до весіль Моя зелена, моя зелена -рута.

* »

*

Його змололи, і змісили вкрай,

І випікали вдосвіта у хаті —

Зерно тужаве, з піснею на святі, Стрункий, важкий, достиглий урожай;

На стіл поклали, як пахучий май, Надією старому і дитяті,

А вже в полях, у борозни картаті, Нове зерно кладе новий розмай.,

Отак і ти уперто вмій рости,

І звук, і знак клади, як ті мости,

Із чорним хлібом, з піснею під тучі,

І помисли незраджені веди,,

Бо з гіркоти проллються в ніч меди На труд і піт і на стежки колючі.

* *

*

Заводять пісню з клекотом розлуки Про Гонту й Швачку *, про 'чаеи війни, Що в космонавти десь пішли сини І їм услід вдивляються онуки,

Від, космодромів залітають згуки, Вплітаються' у пісню з далини,

А гречкосії ждуть оті ж лани,

Де вік зітер старі, дідівські муки.

Гай-гай, літа, літа полум’яні! Смуглясті чола в русій сивині Підводяться, і молодіють очі,

І гречка біла пролива меди На борозни, на хати, на сади Під круглим місяцем, ополуночі.

* *

*

Під, круглим місяцем ополуночі Горить, нуртує плетиво доріг,'

Не спить земля,, і тільки сад приліг, Вслухаючись у шепоти дівочі;

Бензоколонки, вставши на обочі, Електросяйвом світять переліг, Дніпро зітхає, хвилі шле до ніг. Тарас у бронзі думи снить пророчі,

0 рідна земле, в муках дорога, Кохана в людях,, холод чи юга, Зерно зерніє, пахне зелень рути,

1 довга дума мріється мені:

«Як паном бути в дальній чужині,

То краще вдома хоч і прахом бути!»

* *

*

Від помідорів рожевіє лан, Червоним соком бризкає навколо,

Густе м’ясиво чавиться прокволо,

З дубових діж пливе густий туман;

Від.помідорі®,, як від свіжих ран, Лисніє стежка. День підводить чоло, Забризкане червоністю. І голо Свистить вітрів- холодний караван.

Усе червоне: листя й небеса,

Сухе багаття і рясна роса

На моріжках сивеньких край дороги. Червона осінь