Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

8„Білі птиці снігів налетіли зночі.

В завійну ніч з незвіданих доріг,

Від злих заграв і переправ жорстоких, Мене тривожать дальні голоси Живих і мертвих, знаних і забутих;

З обличчями, притертими, як пил,

З корінням рук, з півкулями зіниць,

В пороховім завзятті, як в надії,

Ті голоси вплітаються вночі У дерево, в невкриту сизу воду,

І спопеляють камінь жаром слів,

1 спопеляють серце.

— Не забув?

Не кинув нас на муку і розпуку? Вставай, іди! — І я встаю, мов клен, Пронизаний очима й голосами...

* *

*

Заборгував тобі я, чорний хлібе,

За твій шматок і за твердий сухар, Посиланий одрібчатою сіллю,

Як манною небесною.

Й тобі

Заборгував, моя низенька хато,

Що схожа на ведмедя в теплім хутрі,

В заметах цвіту, снігу і життя.

І ще й тобі заборгував, ручаю,

В музичних прожилках весни і хмари, За вікову мелодію. Тобі,

Зелена сосно, викувана з міді, б

За пахощі смоли й гіркого меду.

За пошуми боривітрів крутих.

А вже найбільше, чуєте ви, мамо,

Я вам заборгував і не віддав Ні шеляга,— за перше рідне слово, Промовлене в колисці із лози,

Щоб вічним окаянним боржником Його нести, страждати і любити.

* *

Приходять предки, добрі і нехитрі,

У бородах, простелених на вітрі,

Не руки — а погнуті чорні віти,

Не очі — а прозористі орбіти.

І кайдани подзвонюють з плугами, Зерно, і кров, і ночі із снігами.

— Чи ти не став розщепленим, як атом, Недовірком, схизматом чи прелатом, Ярижкою нікчемним, псом на влові? Дитино наша, ягодо з любові!..

Дарують ласку, повну болю й змоги, Щоб у очах уздріть нові прологи. '

ПОЛИН

Десь по тобі гривасті коні мчать,

Десь над тобою лебеді ячать,

ХанівськІ стріли свищуть, як овлури Вітри гостюють та важкі буй-тури.

А ти встаєш із-під крутих копит,

Свій дух міцний, як ілюзорний щит,

Підносиш знов, хоча й століття лине, Дерзкий полине, мій гіркий полине!

Радіаційні краплі смерті й зморення Всихають люто біля твого кореня,

Всихає зрада з криками осінніми,

І виростає рута, що посіяна;

А ти стоїш, як воїн у завої,

Могутній квіте сивини земної!

ТІНЬ

Мені не раз казали мудраки:

— Найкраще жити в сутінку, без тіні.

А я сміявся з того, бо в природі Найтонший волос полишає тінь,

Орел під сонцем тінь свою несе,

І тіниться душа, дерева й трави,

Крило, й рука, якщо вона у праці,

І навіть крапля поту горьова Відтінює гарячу міць налиту.

І тільки, попіл попелом лежить,

І тільки зрадник затирає слід,

Щоб тінь свою прокляту заховати!

* *

*

Хата стоїть на краю села,

На дві половини поділена,

На двоє крил ув одній душі, .

Заплетеній цвітом, казками і громом.

В однім крилі — телевізорний рай, Блакитні розряди, блакитне щастя,

А в другім — лобаті горшки й рогачі,

З якими жінки ішли в гайдамаки.

В однім крилі — зошитки малі,

В другому — картопля в кутку й журавлі, А над усім — вітер!

Мамо, ви чуєте? Вітер з долини Цілує червоне серце калини,

Гойдає неба стрункі комиші І нашу хату, таку небагату,

Єднаючи крила в одній душі.

* *

Куди зникає щебет малюка,

Коли стає дорослою людина,

І кольори роси у теплу ніч,

І погляди закоханих?

Куди

Відлинули ті незриданні зойки Попалених у печах? Де живуть Мільйони ран двобоїща тяжкого,

Немов червоні квіти восени?

Мовлать батьки й не моляться сини.

0 трудне серце, поверни ж. назад,

1 вималюй., і воскреси, довіяно

Той щебет немовляти, й синь роси,

І поцілунки щирої любові;

І тільки не вертай пекельних мук, Понищених у тюрмах, в димних печах, І ран, і зойків не вертай назад,

Немов літопис темний і заклятий!

«К *

*

Мені ,не треба ж житті <б>атшго:

Чистого неба інколи в СВЯТО;,

Щирої пісні, щоб незабута,

Інколи посмішки, щоб не люта.

Та мозолів для всії -роботи,

Чорного хліба, щоб без гіркоти,

Та сорочину, та сіль-дрібчатку.

Та пережите, щоб це спочатку.

Нащо безмежжя .брати квадратами? Нащо вогонь мій креслити гратами? Може б, у дальні, печальні інеї Соком червоним побігли б лінії, Намалювалися б в снах і рутах Метаморфози облич забутих./

А від людей найсвятіше слово.

І проводжало, й стрічало м,рію:

— Доброї ночі тобі, Андрію!

— Доброго ранку тобі, Андрію...

! * *

&

Корінь кленовий на стежці моїй Вигнав три парості в піднебесся:

На одній — пташини зерна клюють,

А на другій парості Сині хмари ночують,

А на третій — сонце випікає хліби І сідає спочити.

І так гарно, так хороше в серці моїм Ожива триєдиність:

Крил пташиних, і хліба,

І не чорного сонця

На Вкраїні коханій, на стежці життя.

* ї|*

*

— Підведи мої вії зелені,—

Просить дерево в лузі.

— Понеси наші хвилі до моря далекого,— Заблагали озера.

Закували зозулями, задзвеніли дубами, Білим клекотом сонця луги подніпрові:

— Підніми нас на крила...

(...Буде тобі радості без розлуки,

Ярової пшениці иа теплі руки,

Вороних вечорів золоті жарини,

Молодого неба без пожарини!)

Простелились, затьохкали, зацвіли біля мене В віковічному злеті,

І від того у мене і серце зелене,

Як роса на планеті.»

СНІГОВІ МЕЛОДІЇ 1

Сніги, сніги на чорних килимах Осіннього роздолу. Налетіли Білоголові вершники зими,

Насипали синиць і синіх див,

Зіткали пурпур снігурам на груди,

І, стомлені, на серце прилягли,

І забриніли білими смичками.

Бриніть і війте, колисайте спи,

Сніги мої, зимовії предтечі,

Та лиш не збийте перший цвіт весни Розбійним, свистом дикої хуртечі!

2

Ще сніг мете в могутнім колиханні Дубів крислатих, сивого крайнеба И земного лона.

Ще гривастий кінь,

Ще білий кінь, повіддя попустивши, Летить в степи; і вже йому в очах Відблискують хати, річки, й дерева,

І хлопчаки, й синиці молоді,

Й душа моя, у кригу не закута,

Мов березнева гілка в заметіль,

Налита соку й пружцого чекання.

3

Морози б’ють важкі свої копита Останніми походами впівсвіта; Оста'нній подих рудуватих криг Рожевим ранком звівся і застиг, Пташок зимовий піднімає крила І відлітає. І стежина мила Снігів останніх замети круті Кладе собі в долоні в самоті.

Русявий день гаптує сни світанню. Принось, мій добрий,