Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

І місяць гріє руки від багать, Червоним золотом укривши перелоги.

. * *

*

В нас назви сіл — як кремінь на ударі, Як молотами куті якорі:

Безрадичі, Трипілля на горі, Кагарлики із Креничами в парі; Слобідки Красні, з місяцем у хмарі, Карапиші, у сяєві зорі,

Де половецькі урвища старі Укрилися в сади вишнево-карі.

І хилиться над гомоном століть В плодах важучих яблунева віть,

І люди там, немов залізо в горні, Іскристі та гарячі. То від них Беру собі я слів полум’яних,

Щоб заквітчати далі неповторні.'

* *

*

Тепер за стіл сідають гречкосії,

І руки в них — мов дублена кора, Нехай чи нива, чи важка гора,

Ті руки все розпушать у надії.

Минають дні і літа молодії,

А їх не в’ялить холодів пора,

Скупий врожай заходить до двора,

А гречкосій нову надію сіє.

Він на плечах тримає всю артіль,—

І небо, й світ, і теплий гомін піль,

І гук війни бере в кремезні руки.

Тепер вони сідають за столом,

І чарку п’ють, і хиляться чолом, Заводять пісню з клекотом розлуки.

У гречкосіїв є веселі дні,

На гульбища присвячені достоту: Зібрали хліб, утерши чола з поту,

І весілля клекочуть, як хмільні.

Під радіолу танці не сумні,

Але ж як бубни вдарять без клопоту Та задзвенять скрипиці — май роботу, Гуде поміст,і гнеться, як в огні.

На «Горлицю» летять молодики,

І молодиці в хлопців з-під руки Аж пурхають, аж в’ються, розпашілі,

1 добра чарка ходить по губах,

І коровай, в пшеничних голубах, Квітчається в калину із артілі.

* *

*

Квітчається в калину із артілі Жовтневий вечір. Пахне сяйво зір.

І на столах розлогих, вір не вір, Миски, як зорі, полив’яно-білі.

Капуста з перцем — добра їжа в ділі, І пироги, й качок примерхлий зір,

І квашення, й печення; все не мір,

А їж, та пий, та здоровій на тілі.

Куряться з танцю на землі сліди,

І поряд з місцем сидять діди,

Про Африку та Азію в розмові І про горіння швидкісних ракет.

Але вже пісня починає злет,

І в ній цвітуть дівчата чорноброві.

Я» Н»

*

А вже в роботі в них усе до ладу:

І трієри, й сівалки, й трактори.

Лиш березень дмухне весняну зваду І сонця пруг зажевріє згори;

Зерно в калібрі їм дає пораду,

Як сіяти ранкової пори,

Утерши піт, виходять ряд по ряду В блакитний степ, де мріють явори.

Веди ітлугЕГ і пропахтись автолом,

У бронзі поля стань бронзовочолим, Не спи ночей, кочуй десятки діб, Ночуй з дощем, усе рихтуй по полю — Та й будеш знати гречкосіїв долю,

Та й будеш знать, яка ціна на хліб!

ІЗ циклу

«СОНЕТИ ВЕЧОРІВ»

*

У вечорах, що встали як вітрила, Простелено шляхів зелений біг.

Природи гнеться соковита сила,

! пахне хлібом 'батьківський -поріг,

І суть речей міняється стокрила У таємничих явищах своїх,

Туди, туди, веде надія мила —

У вечори, під вогнища доріг.

Там не береться слово чорним тліном І далі вкриті злотом і карміном Там все знайоме із дитячих літ

І до пори дозрілості моєї

Так, наче сонце, що в багряні шлеї

Впрягає землю, змінюючи світ.

$ *

Ті вечори осінні — як напій,

Що пахпе грунтом, яблуком і гроном, Жовтавим листям, наростаєм червоним І вересневим смутком, друже мій.

Іще далеко до рясних завій,

Ніщо зимі не клониться поклоном, Штандарти хмар пливуть за небогоном, За шеломянем в ночі грозовій.

Рівняють шлях нічні дороговкази,

І світять фари п’ятитонні МАЗи,

У вечорах осінніх трунок є,

Йото вточи, напийся — і в дорогу,

Де серце рве самотності облогу І таємниче слово подає.

* 23

*

В нас вечори не знають суєти,

Але й не люблять лежнів біля печі.

В лугах палають ватрища малечі, Мисливцям час на зайчика піти.

І дід Матвій широкі горбить плечі, До клубу йде — послухать про світи Від лектора, що без цитат, до речі, Не знає й сам, як людство вберегти.

А партизани, дружним колом, в хаті, Кінця не знайдуть про діла завзяті; Із школи йдуть, по дощовім сліду,

Десятикласниці, в порі нівроку,

І трусить вечір в молодім саду Антонівку медову й круглобоку.

Заходять в гості люди й сивий дід З подіями, звичайно, не старими,

І їх приймає мій дубовий стіл, Обкований в метафори і рими.

І вибухає слово, як тротил,

Як атомом заряджена незримо Жива клітина серця. Несходимо Поезія, межована навпіл,

Снує свій шлях: на потрясіння й спокій, На день і ніч у тишині глибокій. Нехитра штука: ткать сувору нить

Та рими римувать — нехитра штука, Але тоді й почнеться справжня мука, Коли гаряча правда забринить.

Впізнає батько чи не кожну риску В тільці малому, з ніжок і до віч,

1, нахилившись до дитини, зблизьку Він занесе в думки найменшу річ.

Оту тісну дитячу сорочину,

Що мати довго шила для почину, Рівняючи на плечики малі,

Щоб він не заздрив па рясні мережі, Ходив життям, та не в чужій одежі, А в тій, що з льону нашої землі.

* *

*

У вечорах осінніх є принади Достиглості квадратно-вільних нив, Як сизий дощ веде один мотив 1 серце просить мудрої поради;

1 затихають гіркота й незлади Твоїх думок, що ти їх спорядив, Немов дітей, не на пусті поради,

А в дальні мандри пошуків і див.

І сам ти повен ваготи й спокою, Неначе клен столітній над рікою, Неначе птиця, що поміж прикмет

Крилу шукає иайтрудиіший обрій. Не поклонися легкості недобрій.

Хай краще мука, ніж бездумний лет,

* *

*

У хаті тиша, з димом від махорки,

В напрузі очі, сповнені надій, Школяр читає ніжне серце Лорки 1 1 смерть Лумумби 2 в Африці моїй.

Коли-то їй з лиця підняти шторки В жагучій силі чорно-молодій? Дитячі очі сяють, як лазорки,

І за вікном гуде вітрів прибій.

І хата—світ широкий* д& кжшшсці Ще сплять нові Бояни йлітошсці; їм- ПІДрОСТВ, змужніти до. ШР'И!,.

Всю Україну готувати к святу.

Течуть, ЯК мед, ОСІНИІ вечори.!

Червоним глодом заглядають в хату.

*

Не змокли на дощі порохівниці,

І даль степів ядучий стеле дим,

До уманської древньої дзвіниці Веде ватагу Залізняк Максим.

Його чекав Гонта-побратим,

І варнаки-готують, леза криці.

Палають в ночах віщі зоряниці За богуславським обрієм крутим.

Навкруг