Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

* *

Билася райдуга над водою Та своєю барвою молодою. Жовтогарячими диво-меда,ми, Сизоблакиттям в маленькій росині, Перепелиними вніч слідами, Порозкидала перстені сині.

У фіолети й карміни вранці Помалювала зорі сап’янці.

Землю тривожать галактик акорди. Транспозиційних енграмів 1 орди. Відеотрони. Протони. Фотони. Кібернетичні кричать Фултони. Синтези. Тези. Формули стислі. Цереброквантинфікатори в мислі Тр. Пр. Гр. Мж!

Тр. Пр. Гр. Мжи! — абревіатури,

Мов солов’їні пісні з натури.

З кутів і граней, із мислі й складності Шляхів шукаєм до невідкладності,

А більма жаху вкривають гору, Термоскопічну, атомнокору.

. (...Рости, рости, тополенько, Все вгору та вгору!)

* *

*

Я бачу, як ти, богатир в плечах,

Ідеш по ріллі за лискучим плугом,

На руки двожилаві, темні', як олово, Русяві дощі прихиляють голови, Сідають птахи, мов крилаті боги, Заплутані в щебет, і сто вітрів Ведуть за тобою свою симфонію.

А потім, притомлений в довгі дні, Знімаєш спітнілу стару сорочку, Вдягаєш нову, в зеленавих пружках, Пошиту з небес і дитячих снів,

З блакитного льону землі моєї.

А потім обідаєш, теплий хліб Парує, пахтить молодим дощем,

Мов куля земна, у твоїй долоні.

Давно я задумав тобі принаду, Вогнем і душею, на згоду й зладу,

І викував плуг із своїх потуг, Приходь орачем, мій двадцятий віку!

Всі кажуть: кривавий двадцятий вік. Всі бачать: жорстокий двадцятий вік.

І мало хто знає, що він Приходить світанком до океану,

І обмиває від поту чоло,

І гойдає мільйони колисок,

Щоб дітей не збудити.

я« 26

Не будуй, мій віку, тюрем за гратами, Не набивай їх зойками клятими,

Чорні полотна ридань в безнадії Поміняй на коні мої воронії.

За білим терном виростим,дерево, Повне квіту До мого світу,

Повне щебету з дитячого серця.

Буде над ним гроза кочувати,

Будуть всесвітні птахи ночувати,

І могутня крона закриє землю Молодими бростями щастя.

* *

*

Подай мені руки, о віку мій,

Якщо ти не маєш нічого проти,

Я з них розмотаю клубки підлоти, Підступництва й зради сумний сувій.

З меридіанів набряклих жил,

Рясних, і горбатих,і густокровних, Змию поранення гніту й страхіть Для інших надій і нових століть.

І гори горя впадуть із них,

І кратери попелу родять криницю,

І на долонях округлих твоїх Посадить сонце свою жар-птицю;

Ти даруєш проміння у темінь ночей, Всі світила запалюєш над дорогами, Та не обкрадай же, сяйва очей,

Щоб не бути убогими.

* *

*

І

За віками, як тінь за даллю Крик і, пісня, нужда й покоси. Коні вороні, над Каяллю,

Б’ють копитами чорні роси.

Не покриті важкою млою,.

Спіють зорі понад Сулою,

Сплять Бояни у сповиточку,

Небо гонить пожари стрічні',

На твою льонову сорочку ОсідаютБ лебеді вічнк

II

Усе, що билося світанням,

Лягало горем на лани,

Із гайдамацьким рокотанням Пішло під сполох далини.

І мрій палання: мерехтливі Нових шукань кладуть сувій,

Бо; те все та ж в* своєму диві,

У животворноеті своїй;

В своїх добротах і широтах —

І тлінь, і попіл — не біда,;

Так, як ріка на поворотах,-Де по каменю б’є вода..».

III

Не боюсь, що вдарять, темні хвилі Вибухівок-атомок, в біді,

Що впаду, як інші: люди милі,

В: попелі, в. отруті,.у ВОДІ,

Хоч захльосне тіло чорна піна На .землі., де есе людське жило,

Хоч півмертвий, а зведу коліна І до тебе поверну чоло. '

Мов останню хвильку рятівничу,

Як то буде, ще не знаю й сам,

Україно, я тебе покличу Лиш ім’ям єдиним. Лиш ім’ям.

І від того слова — не в печалі,

Не в громах ночей і голосінь —■

Оживуть попалені скрижалі,

Як пролог життя і воскресінь.

IV

То голос твій кличе,

наповнений синь-вітровищами,

То голос твій ходить,

не скутий морозом і хвищами. Повииутий чайками білими, нивами спілими,

Охрещений сурмами вніч

і окопчиками спопелілими, Риданнями сивих світанків,

розлук ке повернутими

меридіанами

І колисковою мовою,

що розмовляє з титанами.

О барви моєї Вкраїни,—

ви меч і розплата неситому 1

О голосе мого народу,

тебе я довіку носитиму!

Дай блакиту своїх Дунаїв

і дніпрову зелену вроду, Поведи їх поміж народи —

солов’їв од свого народу.

Щоб твоя молода робота

заповітом земним постала, Щоб твоя неспалима крона

біля серця мого зростала;

І хилилась на щедру ниву,

і братерства носила шати, Коли будем стрічать майбутнє

та зеленеє жито жати!

* *

*

Віку двадцятий, дні пережиті,

Інший світанок далі снує.

На молодім зеленавім житі Сонце гойдає тіло своє.

Макам і думам полум’яніти,

Трудна земля підведе чоло.

Знаю:

з попелу сходять квіти.

Вірю:

з каменю б’є джерело.

* *

*

‘Благослрвенна будь, земле, мати для всіх, Вікова журавка в небесній блакиті.

Я твоя пилина. Радість і гріх,

Так, як повелося матері в світі.

Я твій кущ вогшо у ряснім пломені,

І твій порух одвічний у дні уперті,

І коли ішлося до смерті мені,

Ти сама за мене вставала у смерті.

Ще яких ми в житті натворим, чудес: Жовтим колосом. Піснею. Соком у гроні,

І від того у сяйві Вкраїні небес Зацвіта моє серце у тебе в долоні..,

Благословен будь, світе мій, в небі й траві, Із любов’ю і снами дівочими,

З українською вишивкою на рукаві,

З африканськими чорними ночами;

З вогняними квітами і криком повстань,

З живою подою й людською глиною, Скажи мені, світе: «В кремпі возстань!»

І возстапу. І кремінь стане калиною.

Я твій жар малий. Твій скупий покіс.

Синя лиштвочка. Крапля мила.

Я до тебе як дуб до землі, приріс,

А благаю про білі крила.

РОЗДУМ

Чи встигну я цей камінь обтесати У дві руки, із молотом одним?

Бо поїзд мій вечірній у долині Не може довго ждати, в нього свій Маршрут і обрій. Лінія й робота.

Уже на камені засяли очі І налились блакиттю, вже на нім Уста людські жагою затремтіли І ожили, як небо ожива,

Повииуте грозою. А з путі Той поїзд кличе в дальню вечорину, Не може довго ждати, в нього свій Маршрут і обрій. Лінія й робота.

Різець і молот гупає в граніт,

Щоб викресати слово, хоч єдине,

І вкласти в очі, в губи кам’яні, Нехай вони б вогнем заговорили Моєї мови — матері життя,

Від колисання й до твердого ложа. Ще поїзд жде. І молот мій дзвенить, І оживає кремінь, мов істота.

СНІДАНОК

Ще мліє пруг