Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
Серед темної ночі біля Рильського хати «Рушничка» нам на трубах почали вигравати;
І співали соняхи, й нічка запала:
— Рідна мати моя, ти ночей не доспала!
І летів біля матері голуб сивий,
І сидів Максим Рильський,
як завжди,— красивил...
МОЛОДІ
Готують молодий пшеничний коровай,
В бджолинім вересні, в дубових темних діжах, Від хмелю бродить дух та від запарок свіжих,
Та дріжджів і медів плйве золотограй.
Із тіста вергунців готують на привіт,
Для юно-молодих і для дідів похилих,
І ліплять жайворів, і горлиць сизокрилих,
І золоті дива, що зачарують світ.
Весільних козачків І фуг пролине дар,
Як ніч проллє меди і стихнуть космодроми, ї гупають дядьки у бубни без утоми;
Йде заміж сирота і жениться вівчар.
Ану ж, посторонись,
З подонками лишень,
Усяк, хто живиться Із батьківських кишень,
Швалюги і шпана, чувихи і чуваки! — Йдуть наші молоді, немов червоні маки!
Хто свій народ забув — то відступи скорій, Для наших молодих земля встає на чати, їм треба відпочить, дітей собі зачати,
Дшматок і хлоп’ят, веселий дужий рій!
* 22
*
...А потім гуси потягли із півдня,
Як срібні лози на струнких вітрах,
З вологими валторнами 1 у грудях,
Вони кричали... ні, вони бриніли, Шовкові ниті тягнучи слідом Поміж землею й иебом; голоси У дивну пряЖу заплітали обрій, Прозору воду і рихкий сніжок,
Березові бруньки і жовті сосни.
Ах, друже мій, то гуси потягли! Спочатку захопили чвертку неба,
А потім половину, а вже далі Весь небовид, і синій виднокіл,
І небодаль, і зорі повечірні Під крила дикі, молоді й напругі,
В полон весняний.
Я тому радію,
Що знов тебе побачу, друже мій,
Під золотим гусиним перелетом,
Па тій старій романівській дорозі,
Де плеще жайвір і тече життя.
Що вітром дихають і пахнуть словом. Ті трави йшли барвисті й неголодні Від Запоріжжя до старої Кодні,
Вона співала. Дівчина. Одна Між иебом, і землею, і травою,
І ми з Максимом глянули — вона Враз пойнялась, як щастя й таїна,
Як спіла вишня Ніччю грозовою.
ЛИСТОК
Серед нашого лугу, де ходять мотори і зими,
Ще тріпоче листок, облетіли його побратими. Дев’яносто ночей його било,
морози грозилися сніжкою,
А йому хоч би ЩО'.
Сухожилий.
З рудавою ніжкою*
Біля чорного стовбура має лімітний притулок-, Крапелину від сонця.
Синиць білосніжний відгулок. Не тремтить, а чекає весни,
як людина по ділу,
І шанують тумани й вітри,
Захищають тумани й вітри Сорочину його поруділу!
* * я*.
Отак за доброю струною,
Де виростає гордий, дім,
Весь світ з тобою і зі мною І з кимось третім поділім.
Я ще не знаю, хто він буде І як повернеться в житті,
Але нехай цілують люди Того поета у житті.
Щоб нам була привітна хата І слала сонечко з чола.
...Дзвенить, бринить, гуде крилата Твоєї мудрості бджола.:
Я теж опухав
без хлібця шкоринки,
В тридцять сьомім
дивився на грати,
Я теж ходив на фашистські ринки
Невольничі стогони визволяти. Замерзав на льоду,
не відчувши муки,
У планшеті носив століття,
І від того у мене
двожильні руки,
Як обсмалене громом віття.
І від того в очах
зеленіє планета, Колихаючи цвіт і сушу,
І в народі звичайний паспорт поета Прописав мов власну душу.
Він не стертий
чужими візами,
Між житейськими берегами,
Він завірений соціалізмом,
Хоч обтяжений весь боргами.
А в боргах — і шляхи далекії,
І дитячі пісні з колисками,
І сліпий
материнським реквієм
За синами Під обелісками;
І_ кохання, й минуле з таврами,
Й гнівні Африки попереду,
І під сонячними литаврами Від майбутнього віку кредо;
Й тепла нива із міццю дужою,
Небо з хмарою голубою...
Чуєш,- серце?
Ми все подужаєм!
Чуєш, слово?
Ми вдвох з тобою!
* *
*
Сонцем зігрітий, дощами січений, Хлібом годований Черство-суворим,
Ти між людьми вже давно помічений Щастям і лихом,
Добром і горем..
Много збулось, що було загадано, і прилягло у спокійні очі,
Тільки в обличчя тобі покладено Колір подвійний —
Сонця і ночі;
Колір тривоги І знак любові,
Відгук шукання І знак двобою,
Смуток, затаєний десь в розмові, Сміхом дитячим ходить з тобою.
Кажуть: у нього життя — картиночка, Кажуть: в сорочці родивсь до тіла!* Тільки не знають,
Що та сорочиночка В дальній дорозі Може й зітліла.
Як ночував На людській толоці,
Як припухав В тридцять третім році.
Годі. Ще рано. Іще рануватенько. Розсуди потім, бо жде робота.
Літо стоїть,
Як ласкавий батенько,.
Світ молодий Відчиня ворота.
Та над асфальтами і дорогами , Ходять мелодії урочисті,
Та вдалині — золотими прологами Росяний ранок Шумить у листі.
ІЗ ЗБІРКИ «РУТА», 1966 р.
РУТА
Вона не пнеться високо до стелі І не красує пролисти свої,
Чи то в житті не бачили її,
Чи то забули наші менестрелі
Просту і скромну, ожеледдю скуту, Коли земля колише сині сни, Провісницю й провідницю весни, Мою земну, зелепо-чисту руту.
Така звичайна, в кольоровім блиску, Із цею легко молодість почать, її плекають в таїні зачать,
На злюб і зладу, на труну й колиску.
У поцілунках, сповнених зажури, Зеленоросна, горнеться до віч,
І пахне в ній Залізнякова ніч,
І кров, і сік, прокляття і тортури.
Зима ударить, холодом затята,
Чи день заносить марево руде,
Вона свої шовкові рученята Під білий сніг не в’янучи кладе.
А в дні весни, що зливою припали, Все кільчиться, і стелиться під грім,
І обгортає синю ніч Купали Зел'енокосим платтячком своїм.
Пругка і вперта, до людей не люта,
І день, і вік для тебе замалий,
Мій український кореню земний, Моя красуне, руто незабута!
Я з тих країв, де в сині оболоні Гарячі персні розкидає день,
ІЗ ЦИКЛУ
«СОНЕТИ ОБУХІВСЬКОЇ ДОРОГИ»
Де грузд» в землю революцій коні,
В очах відбивших завтрашню ясень.
Там знають мозолі людські долоні І даль стенів* ануртовааа лишень,
У партизанських- посвистах, а розгоні, Звисає неба зірна козубень.
Там слава, й труд, і мудрість троєкрата Ще вродять нам Шевченка і Сократа.
Аза Дніпром,, як дивну дивину,
Земля полтавська піднімає гули,
Бо йдуть новї поети, як Минули,
Щоб розорати серця цілину..
* #
Я' з тих країв, де в полум’ї зорі .
Високе небо не вбирає цвіту,
І люди там, немов богатирі,
Руками воду тиснуть із граніту.
Де устають до праці з передсвіту,
Синів десяток родять матері,
Живуть завзято, не 3
