Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Ах, мої братове — красні маки,

У завію, в літо, в листопад Заспівайте, щоби я заплакав І не спав четверту ніч підряд...

ІЗ ЦИКЛУ «ПІСНЯ ЯВОРІВ»

Пам’ятаєш?

І не забула розмаяні боєм знамена, Прошиті дощами,

Осколками палені в полі?

І я біля тебе, і ти біля мене, ' Дорого під яворами,

У таврах неволі.

Я приніс тобі мужність.

А в тебе й своєї доволі.

Я поклав тобі болю важкі загати,

А ти і своїми була багата На рани та лати.

Дорого під яворами,

під осінніми тучами,

Де поля лежали,

мов картини затерті,

Уся посмугована та покручена, Фугасками рвана,

в своїм безсмерті Із сиротами біля тину,

З руками, як чорнолісся,

Де плечі випростувались

і неба зростала площа,

І заплакані очі '

з землі підвелися,

Дорого під яворами!

Моя найдорожча...

Ішла з Полтави,

лягла з Донеччини,

Під Києвом слалася за туманом,

Не засекречена

і не.онімечена,

Схожа з закривавленим меридіаном. Ми їли кашу на твоєму лоні, Тамували рани

твоїм осотом,

І навіть мертві

клонились в поклоні Нєспаленим синім

твоїм висотам.

І коли цілували

каміння й сушу,

І коли вривались

у київські брами,

Ти слалась на серце

й лягала на душу, Дорого під яворами!

Дорого під яворами...

ДІВЧА

Дівча стояло і співало, Сріблясту ниточку вело Про те, що радості замало І зло людині — всюди зло;

Без батька й нені, в самотині, Убогий вичахне обід,

Що тяжко жити сиротині,

І шлях — не шлях,

І брід — не брід.

А від Петрівців, з Синьодолу, Із трав, із неба — звідусіль Нам осінь винесла до столу Солдатський хліб, росу і сіль. І так хотілось, як на свято,

В людському щедрому гурті Всю землю з радістю віддати Отій маленькій сироті;

Щоб стала осінь біля тебе Весною щедрості, дитя!

Ревло над шляхом сиве небо Про світ, сирітство і життя.

МАТИ

Під димне маєво руде Вдивлялася з турботою.

— А мій Іванко з вами йде?

— Іде, іде з піхотою.

Вставала мати в ранній час,

Брела стежками млистими.

— А мій Іванко тут між вас?

— Отам іде з танкістами.

До бойових брела застав,

Де сонце сяло русенько.

— А мій Іванко не відстав?

— Ні, ні, іде, матусенько...

Хоч він уже не знав доріг В пороховому сутежі,

Хоч він упав, як з боєм біг,

Під артнальотом в Лютежі;

Не пив води, не чув трави,

Не дихав під загравою,

Русявий чубчик голови Уже зростав отавою.

А їй здається із приміт,

Що він іде, агукає,

І десять літ, і двадцять літ У рідну шибку стукає...

ПІСНЯ

Запалити б світелко — гільзу снарядну, Та послухать пісню оту трьохрядну У бліндажику, що під яром,

Весь обкурений злим пожаром,

Та ще кухнею випадковою,

Та ядучкою махорковою.

Запросити б друзів до хліба-солі,

І живих і мертвих в далекім полі,

І бліндажик той, що в долині,

Де жили ми у ночі сині,

Під бомбьожками та під тучами,

Під дощами, як біль, колючими.

Та згадати в штурмі човни моторні,

Та побачити лютізькі ночі чорні —

В тім бліндажику, що під бором Похилився вікном суворим,

Весь покритий старими віттями Поміж небом і між століттями!

* *

*

Як перший танк, в важкій температурі, Узяв Хрещатик і смертельний смерч Ударив Шолуденкові1 у груди,

То він, Ничипір, падаючи в землю,

Не закричав — прошепотів:

— О мамо!

Через десятки поминулих літ На цьому ж місці, стоячи в задумі,

Я чую, як земля у глибині,

І край небес, і камінь,

і дубов’я

Мені шепочуть П’ять великих літер,

Мов п’ять скрижалів кованих:

— О мамо!..

Отак мені б упасти в інші дні З цими словами на устах гарячих,

Бо в них колиска,

И материнський зір,

І наша пісня, й тая п’ядь землі,

Де я летів, як білий парус в морі,

Любив, і жив, і паленів:

— О мамо!

Не стій, мати, та й коло хати,

Не сій по каменю тієї м’яти,

Вже ж бо насіялась по зернині В довгім житті,

у малій хвилині,

І надивилась при рідній згубі,

Як сива зозуля

на чорнім дубі. Промітай доріжку, як є потреба, Відчиняй ворота у дзвони неба, Коли є турбота, коли скорбота, йдуть сини до тебе,

як вічна рота. Йдуть мореплавці і сівачі,

Під твоєю сльозою на кожнім плечі, Під благословеннями голосистими, Під твоїми долонями

росянистими І легко синам ті шляхи топтати,

І добре синам, як є рідна мати!

* *

йдуть по степах, по осінній руті Високовольтові ферми куті;

Понад криницями легендарними, Понад долинами синьохмарними

Від мармурових пультів, як завше,

В людства історії

плечі ввігнавши.

За Богуславами і Трипіллями,

За обелісками, в землю вкипілими, Силою пружаться,

гнуться луками Понад традиціями

і розлуками,

Понад трагедіями і війнами Перснями щастя сяють подвійними.

Жаром врізаються в хвищі люті Високовольтові ферми куті!

В поле вриваються,

в пущі забуті Високовольтові ферми куті.

Сяють людині, мов по весіллю,

У тихім домі,

над хлібом-сіллю!..

* *

Я люблю писать про дідів,

Що не гріються синь-віконцями,

То вони наорали слідів,

На землі

були комсомольцями.

То вони в пекельнім бою. Помираючи щогодини,

Не міняли любов свою На родини та на сивини.

І в гарячім житті своїм,

Серце здавши нужді і мукам, Принесли перекопський грім', Ніби атом,

синам і внукам.

І тепер, коли тихий івнук,

Не допитуючись до слави, Давню юність бере із рук,— Значить, їхнє безсмертне право,

І від неї йому рости,

Де пройшли революції коні,— Значить, добрі були мости І врожайні громи червоні.

ТАМ, ЗА РІКОЮ

Там, за рікою,

за ракетними мевами,

За космодромами злетів

і гордих падінь в неспокою,

Пахнуть смутки

і ночі грандіозні, з деревами. Там, за рікою,—

Молодість,

Там, за рікою...

Там, за гаями,

оповите траншеями,

Устає моє поле,

все порите століттям,

І розвихрені зорі,

із багряними шлеями,

Наче коні вогнисті,

Летять поміж віттям.

А над літами,

із земними температурами,

У круглястій росї,

не повитій імлою гіркою, Розспівався мій сад

молодими колоратурами,

Там, за рікою,—

Молодість,

Там, за рікою...

Сни, і кохання,

і шукання з розлуками,

І жита, як Дунаї,

за роздоллям озерним,

Серце моє, серце,

Не бийся із муками,

Ми повернем додомоньку,

Ми ще повернем!

Спади