Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Ніч стала в нас, збіліла вся кругом
Півкуля та, а ця була чорніша,
46 Коли я Беатріче вздрів: з чолом,
Ліворуч звернутим, вона зорила
На сонця лик, змагаючись з орлом.
49 І так, як другий промінь родить сила
Проміння першого, щоб той вертавсь,
Немов блукач, кому оселя мила, —
52 Той вчин її крізь погляд мій діставсь
До почуття мого й відбивсь у вчині, —
І в сонце довше я, ніж хто, вглядавсь.
55 Багато з неприступного людині
Стає цілком приступним в місці тім,
Колись призначенім людській родині.
58 Недовго промінь я терпів, а втім,
Устиг помітити, що розсипався
Навколо жар, як в горні вогнянім.
61 Враз видалось, що день до дня додався,
Мов другим сонцем в небі на весь шир
Одразу Всемогутній розсіявся.
64 То Беатріче свій втопила зір
У віковічний повіз, я ж дивився
На неї лиш, забувши про ефір.
67 І, дивлячись, я тим в душі зробився,
Ким Главк зробивсь, коли його трава
Зробила богом, як її наївся.
70 Цього онадлюдинення в слова
Не вкласти. Приклад цей доступний зорам,
А сутність явить благодать жива.
73 Якби лишавсь я тим, який був твором
Твоїм, любове, що весь світ ведеш,
Ти піднесла б мене ясним простором!
76 Коли той рух, що колесу даєш,
Мою увагу привернув до нього,
Бо в нім гармонію і лад ти ллєш,
79 Такі простори з сонця огняного
Спахнули, що ні дощ, ні всі річки
Не налили б водоймища такого.
82 Нові ці звуки, цей огонь близький
Мені жаги до знань встромили жала,
Що досі пал не був такий різкий.
85 Мене, як сам я, знавши, побажала
Вона мій ум звільнить од дум хитких,
Уста розкрила й запитань не ждала,
88 А почала: «Під тягарем важких
Ти помилок того не споглядаєш,
Що споглядав би, якби збувся їх,
91 Бо вже не на землі ти, як гадаєш,
І полиск блискавок, що вниз майнув,
Не так летить, як вгору ти злітаєш».
94 І тільки знищений мій сумнів був
Коротким словом ласки та щедроти,
Коли нову непевність я відчув
97 І мовив: «З мене ти зняла турботи,
Та ще нова турбота виника:
Як я лечу над ці легкі істоти?»
100 Вона ж, сердечна й розумом тонка,
На мене глянула з зітханням гожим,
Як мати на цікавого синка,
103 І почала: «Тобі ми допоможем,
Все має лад, і формою він є,
Яка весь світ на Бога робить схожим.
106 Створінням вищим видний тут стає
Слід сили вічної, закон якої
Нагадувало слово вже моє.
109 У цьому ладі – різновидні строї
В природі, нахили і почуття,
Й далекі, й ближчі від мети ясної,
112 Великим морем вашого буття
Пливуть кудись, а їх стежки спрямляє
Той порив, наданий на все життя.
115 Він полум’я на місяць посилає,
Він в серці смертному – двигун основ,
Він в ціле землю з’єднує й скріпляє.
118 І лук цей всіх вражає знов і знов —
Не тільки безрозсудливі створіння,
А й ті, в яких є розум і любов.
121 Своїм тримає словом провидіння
Незрушну твердь, яка вбирає ту,
Що зазнає найшвидшого кружіння.
124 А нині нас помчала в вись святу
Потужна тятива, яка керує
Всім тим, що кида в радісну мету.
127 Це ж правда, що, як форма не пасує
До заповітних намірів митця,
Яких глуха матерія не чує, —
130 То й утвір збочує тоді з правця,
Бо, хоч прямує він до блага, мари
Зведуть його й до іншого кінця
133 (Отак ти можеш бачить, як із хмари
Йде вниз вогонь) і просто на загин,
Коли його облудні зваблять чари.
136 То з того, що ти сходиш до вершин,
Не більш дивуй, ніж бачивши, як води
Біжать із високості до низин.
139 Було б у дивину – без перешкоди
Тобі спинитися побіля дна,
Як полум’ю згасати без свободи».
142 Й звела у небо погляд свій вона.
ПІСНЯ ДРУГА
1 О ви, хто прагне вутлими човнами
Здогнать моє співаюче судно
І ніжними утішитись піснями,
4 Назад вертайте краще, бо одно
Судилось вам – у безбережнім морі
Себе згубити і піти на дно.
7 Я перший мчу в незвіданім просторі;
Мінерва дме, кермує бог співців,
І дев’ять муз постерігають зорі.
10 Ви ж, нечисленні, хто споконвіків
До ангельського хліба тягне шию,
Хоч тут усмак його ніхто не їв,
13 Оддайтеся хоробро вітровію
І, поки слід лиша в воді мій рух,
Стерніть свій корабель в морську стихію!
16 Як ваш, не дивувався смілих дух,
Коли в колхідське поле, тестем дане,
Погнав Ясон биків, немов пастух.
19 Бажання вроджене, безперестанне
В богоподібне царство мчало нас.
Випереджали небо ми зірчане.
22 Вверх владарка дивилась, я ж весь час
На неї, й протягом тієї миті,
В яку із лука стрельнуть встигнеш раз,
25 Там опинились ми, де розмаїті
Мене дивниці вразили, а та,
Якій були чуття мої відкриті,
28 В якій краса сіяла й чистота:
«Хто зніс на першу зірку нас, – сказала, —
Того уславлять хай твої уста».
31 Мені здалось, що хмара нас вкривала
Велика, щільна, сяюча, пласка,
Мов адамант, де сонця міць вдаряла.
34 Перлина вічна, з одного куска,
Втягла нас, і ніщо не затремтіло,
Як промінь втягує вода в’язка.
37 Був тілом я, й було незрозуміло,
Як в інший умістився мій об’єм,
Бо
