Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

7 Цей дотик ще ваги забрав у мене,

І я скоріш, як досі, вгору йшов,

Куди вели співці благословенні.

10 Віргілій розпочав: «Одна любов,

Запалена до цнот, запалить другу,

Як зовнішній вогонь її зборов.

13 Відколи розповів на всю округу

Про тебе в нас у Пеклі Ювенал,

Що ти віддав любов мені, як другу,

16 Я теж відчув до тебе в серці пал,

Хоча тебе ніколи я й не бачив, —

Гадаю, й тут заслужиш ти похвал.

19 Прошу, щоб ти по-дружньому пробачив

За неміцну вузду на язиці,

А я б тобі по-дружньому віддячив.

22 Розвій же хмару на моїм лиці:

То як же ти на скупості спіткнувся,

Якщо тебе навчали мудреці?»

25 На те звертання Стацій усміхнувся

І вожаєві мовив моєму:

«Радію, що з тобою я зіткнувся.

28 А й дійсно, правди не знайти тому,

Хто прагне роздивитися у тому,

Що видно зовні, всю глибинну тьму.

31 Вважаєш, мабуть, що гріху тяжкому

Жадливості в житті я віддававсь,

Бо в колі здибав ти мене такому?

34 То знай, що скупості я опиравсь

Усе життя, а час настав понурий —

Багато місяців за це каравсь.

37 Якби я проминув твій вірш похмурий,

Цей досконалий вияв чистоти,

Обуреної з нашої натури:

40 «Чом не керуєш смертним серцем ти,

Жаги до золота нелюдська сило?»

Я б мав кружляти в люті і клясти,

43 А так я взнав, які широкі крила

У щедрих рук, забув про грошей дзвін,

Про всі гріхи, що їх душа носила.

46 О, скільки лисих встане з домовин,

Бо через совість, незнанням закуту,

І каяття з них не зняло провин!

49 І знай, що вада відбува покуту

Таку ж гірку, як протилежний гріх.

І там же всушує свою отруту.

52 Тож лиш того я опинивсь між тих,

Кому на плечі люта скупість тисне,

Що в мене вдача не така, як в них».

55 «Ти оспівав нам війни, люттю звісні,

І сліз Йокастиних подвійний струм, —

Сказав співець пастушачої пісні, —

58 Тож плід натхнень Кліо не ствердить дум

Що віра, без якої добре діло —

Ніщо, ввела тебе до вірних в тлум.

61 Раз так, яке ж то сонце чи світило

Роздерло тьму в тобі й ти постернив

На човен рибаря своє вітрило?»

64 І він йому: «Це ти мене привів

На вславлену Парнаську верховину,

А потім і до Бога напутив.

67 Ти діяв так, як той, хто на стежину,

Якою інших поночі веде,

Їм світить, беручи вогонь за спину.

70 Сказав ти: «Час оновлення гряде,

Вертають Правда й перший вік у мирі,

Поріддя сходить з неба молоде».

73 Твій син у віршах, я твій син і в вірі.

Щоб все ти осягнув, додам зусиль

І вкрию фарбою малюнки сірі.

76 Вже сповнивсь світ до океанських хвиль

Христовим словом, ним-бо засівали

Посли святого царства все суціль.

79 Отим твоїм думкам відповідали

Слова, що їхні вчителі вели

І рідними за те мені ставали,

82 Бо в правилах таких святих жили,

Що, як Доміціан почав їх гнати,

Без мене сліз кривавих не лили.

85 Не припиняв я їм допомагати

Увесь земного існування строк,

Вільніших сект одкинувши багато.

88 Ще вів своїх я греків до річок

Фіванських, як прийняв хреста на себе,

Та з боязні приховував свій крок

91 Під маскою поганства більш як треба, —

За цю байдужість четверо століть

Четвертим колом кодував до неба.

94 Нам довгий шлях тут для розмов лежить.

І ти, хто місце, де хвали невгавні,

Мені колись зміг приязно розкрить,

97 Скажи тепер: а де Теренцій давній,

Цецілій, Плавт, Варрон, – де всі вони?

В якому колі мучаться преславні?»

100 І вождь мій: «Персій, я, ще гурт ясний

Із нами, й грек, що музи краснолиці

Йому лиш харч давали чарівний, —

103 Всі в першім колі хмурої темниці

Вчащаємо у думці до гори,

Де пробувають наші годівниці.

106 Там з Антіфоном Евріпід старий

І з Сімонідом поруч Агатона

Ще сила греків славної пори.

109 А з тих, що оспівав ти, – Антігона,

Аргія, Деїфіла, дотепер

Засмучена Ісмена безборонна;

112 Ще й няньку, хлопчик у якої вмер,

Стрічав, дочку Тіресія, Фетіду,

Деїдамію між її сестер».

115 І мова їм урвалася без сліду,

Бо в мурі ми пройшли останній крок

І нам краса відкрилась краєвиду.

118 Служницям першим дня вже вийшов строк,

І п’ята, взявши дишель колісниці,

Підводила розжеврений ріжок,

121 Коли вожай: «Немає тут різниці,

Спішім, як перш, щоб південь не потух,

До прірви обертаючи правиці».

124 За звичкою ми й почали свій рух

Упевнено, а надто як до ладу

З тим згодивсь другий чеснотливий дух.

127 Вони вперед ішли, а я позаду

З їх бесід вчився, як тлумачить слід

Високої поезії відраду.

130 Та, перервавши їм розмови хід,

Враз перед нами дерево постало,

Яке вкривав пахучий ніжний плід.

133 Чим більше в височінь воно сягало,

Тим, як в ялин, коротшало гілля, —

Мабуть, це лізти вгору заважало.

136 А з кам’яного муру, побіля,

Струмок спадав, блискучий та краплистий,

І ним скроплялись зелень і земля.

139 І підійшли під велет ряснолистий

Поети, і почули голос там

Погрозний, владний: «Вам цього не їсти!»

142 І ще: «На святі не своїм устам

Марія, що до всіх любов’ю дише,

Хотіла догодити всім гостям;

145 Колись-то римлянки в воді лиш свіжій

Утіху мали; Даниїл-звіздар

Здобув собі знання, як зрікся їжі.

148