Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
І з жалем слухав я, як люд цей скніє
У стогонах, у лементі, в сльозах.
19 Десь перед нас: «О благосна Маріє!» —
Почув я зойк, і згадка враз прийшла,
Як породілля у переймах мліє.
22 А голос вів: «Убого ти жила, —
Ми ясно бачим ясла у повітці,
Де ноша пресвята твоя лягла».
25 І ще почув я: «О, колись Фабріцій
Дав перевагу бідній чистоті
Перед багатством у скверноті ницій!»
28 Сподобались мені думки прості,
І я на тіні став дивитись доти,
Аж поки взнав, хто вів слова оті.
31 А він розповідав, які щедроти
Явив невинним дівам Миколай,
Щоб не згубили юності й чесноти.
34 «О красномовний душе, не ховай,
Хто був ти, – проказав я, – і для чого
Повторюєш хвали, відповідай.
37 Оддячу я, коли вернусь для того,
Щоб довершить коротку путь життя,
Яке спішиться до кінця сумного».
40 А він: «Хоч допомоги жду і я,
Вшаную благодаті я зусилля,
Що й тут твоє продовжують буття.
43 Я коренем триклятого був зілля,
Що на просторах християнських піль
Затінням губить все живе бадилля.
46 Молю того, хто судить все суціль:
Нехай кривавим відомстять бенкетом
За кривди Брюгге, Гент, Дує та Лілль!
49 Я звався за життя Гуго Капетом,
Мій рід до трону стежку вторував,
Дивуючи весь світ високим злетом, —
52 А дід в Парижі м’ясом торгував.
Коли згасали королі французів,
А з них останній рясу надягав,
55 Я так в руках вузду правління звузив
І стільки мрій плекав у голові,
А навкруги юрмилось стільки друзів,
58 Що став мій син короні-удові
Укоханим, а там линула злива
Посвячених у королі нові.
61 Аж поки кров мою звела манлива
Прованська, взята в посаг, оболонь,
Не варта кров була та й не шкідлива.
64 А там грабіж скрізь понесла й вогонь,
Спочатку зжерла, на відшкодування,
Понтьє, Нормандію, взяла Гасконь.
67 До вас Карл вдерся й, на відшкодування,
Вбив Куррадіно, а тоді й Фому
Вернув на небо, на відшкодування.
70 Ще прийде – знаю, статися тому —
Новий французький Карл на ваше поле
Уславити себе й потомків тьму.
73 Ще не приходив так ніхто й ніколи,
І списом юдиним в руках брудних
Він черево Флоренції проколе.
76 Здобуде ж він не землі – стид і гріх,
Тим важчий і тим більше непрощенний,
Що легшим він здававсь йому з усіх.
79 Того ж, хто буде в морі полонений,
Я бачу, як він доню продає,
Торгуючись, немов корсар злиденний.
82 О скупість, тож в тобі принади є
Могутні, для мойого роду милі..
Аж тіло той занедбує своє!
85 Хай інші злочини всі мерхнуть в силі!
Я бачу, як Христа в заміснику
Ув’язнюють в Аланьї квіти лілій.
88 Я бачу їх злорадісність низьку,
Я бачу жовч із оцтом у солдата
І смерть між двох розбійників близьку.
91 Я бачу ще новітнього Пілата,
Якого зваблять скарби в далині,
Де здобич в храмі блискотить багата,
94 Коли ж чекати, Господи, мені
На мсту твою, до певної години
Приховувану з гнівом в таїні!
97 Звертання ж до єдиної дружини
Святого духа, що почули ви,
Як вас вона ввела на ці стежини,
100 Ввіходить в наші денні молитви.
Коли ж ми бачимо нічну заслону,
За приклад беремось щораз новий.
103 Увагу віддаєм Пігмаліону,
Що, за багатством гнавшись, батька вбив.
Став зрадником, порушником закону;
106 Мідасу, охоронцеві скарбів
І скупію з обличчям прегордливим,
Що з нього всесвіт посміхи зробив;
109 Іще Ахану з потягом жахливим
До вражого майна, який Навін
Карає й досі гнівом справедливим.
112 Шлемо Сапфірі й мужеві проклін,
Хвалу коню, що збив Геліодора.
Гуде гора у криках всіх колін,
115 Що Поліместор – вбивця Полідора,
У вигуках: «Гей, Красе, смак який
У золота? Дай відповідь нам скору!»
118 Той тихий в бесідах, цей – гомінкий,
Хто мовить з примусу, а хто – охоче,
На вдачу хто упертий, хто – м’який.
121 Пригадуємо благо, що до ночі
Про нього ми розмови всі вели,
Сказати ж голосно – ніхто не хоче».
124 Ми досить вже далеко відійшли
Од тіні, надолужуючи втрату,
І поспішали вгору як могли,
127 Коли нараз почувся грім розкату,
Гора здвигнулася під ноги нам,
І я закляк, мов той, хто йде на страту.
130 Так не хитався навіть Делос сам
До того, як Латона під горою
Знайшла в гнізді два ока небесам.
133 І тут такий розлігся над юрбою
Могутній крик, що вчитель озирнувсь,
Промовивши: «Не бійся, я з тобою».
136 Та «Слава в вишніх Богу» – спів почувсь,
Наскільки шум збагнув я стоязикий,
Коли він біля мене розітнувсь.
139 Завмерли ми; наш подив був великий,
Як той, що вперш до пастуха прийшов;
Але ущухли землетрус і крики.
142 В святу дорогу рушили ми знов,
А тіні, заспокоївшись помалу,
Вернулися до скарг і молитов.
145 Як в пам’ять глянути мою несталу,
То вперше у житті відчув я вмить
Страшенної цікавості навалу,
148 Але не міг її задовольнить, —
Ні розпитатись, вгору поспішивши,
Ні сам як слід що-небудь зрозуміть.
151 І так я йшов, од незнання терпівши.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
1 Природної тієї спраги сила,
Яку вгасить могла б вода лиш та,
Що самарянка дати їй просила,
4 Терзала й за вождем вела свята
Мене поміж повалених нещасних,
Котрих скарала права Божа мста.
7 Як
