Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

31 Так квапиться душа віддатись втісі —

Не терпить цей духовний рух оков,

Аж поки мрії всі ще не збулися.

34 Тепер наочно бачиш ти, що знов

Неправду твердить дехто незугарний,

Мовляв, похвальна всяка в нас любов.

37 Усяка-бо любов, на погляд марний,

Є гарна зроду – а бува, на глум,

Негарним виливок, хоч віск і гарний».

40 «Твої слова і мій уважний ум

Поняття склали про любов чудовні,

Та не розвіяли непевних дум, —

43 Сказав я: – Як любов приходить зовні,

То для душі заслуги в тім нема,

Чи праведні в нас вчинки, чи гріховні».

46 А він: «Скажу усе щодо ума,

А з іншим всім, до віри приналежним,

То Беатріче справиться сама.

49 В сутті, од речовини незалежнім,

Та з нею в непоривному зв’язку

Є здатність із могуттям необмежним.

52 Її не видно в жодному кутку,

А виявляється вона у чині,

Немов життя рослини у листку.

55 На першого осягнення причині

Не знаєтесь – вона в запоні мли,

Як перших пристрастей ті глибочіні,

58 Що в вас існують, наче у бджоли

Потреба медом повнити колоди, —

Й волінням цим – ні гани, ні хвали.

61 Для згоджування з волею, з природи

Закладено в вас здатність міркувать,

Що помага вам на порозі згоди.

64 Отож у вас є змога обирать

І змога є щоразу осягнути,

Чи буде з цього зло, чи благодать.

67 Хто мислить і досяг самої суті,

Той вроджену свободу визнає,

На ній мораль оперта має бути.

70 Коли ж любов велика настає

Лише тому, що неминучість кличе, —

Ви вільні погасить чуття своє.

73 Цю благородну здатність Беатріче

В слова «свобода волі» убира.

Не забувай цього при вашій стрічі».

76 Над північ до високого шатра

З’явився місяць, розігнавши зорі,

Сліпучіший од мідного відра,

79 І рушив небом по тропі прозорій,

Де сонце йде тонуть, як бачить Рим,

Між сардів з корсами в вечірнім морі.

82 Шляхетний дух, що П’єтола із ним

Найбільш славетна в Мантуанськім краї,

Ізняв тягар у розумі моїм.

85 Пропали дум непевних чорні зграї.

Я був після поетових речей,

Мов той, хто пада з ніг, бо засинає.

89 Та раптом сон утік мені з очей,

Коли почувся ззаду крик шалений.

До наших наближаючись плечей.

91 Як береги Асопу та Ісмени

Колись вночі дивилися на біг

Фівян у празник Бахуса священний,

94 Так в цьому колі бачити я міг,

Що добра воля та любов погнали

Покутні тіні по кільцю доріг.

97 І зараз же повз нас вони промчали

В нестримнім потягу до чистоти,

І дві з них перші у сльозах кричали:

100 «Марія в гори квапилася йти,

А Цезар, не затримавшись в Марсільї,

В Ілерду поспішав – перемогти».

103 «Мерщій, мерщій! Не гай часу в свавіллі

Та без любові, – так гукав ще хтось, —

Зазеленіє благодать в зусиллі».

106 «О душі, в кому полум’я знялось

Там, де раніш не жевріло нічого,

Ані чуття до іншого когось,

109 Цього – кажу я правду вам – живого

Піднятись на вершину порива,

То де найближчий є тут шлях для нього?»

112 Такі були вождя мого слова,

І хтось із духів одповів: «За нами

Ідіть – там отвір сходи відкрива.

115 Такі ми повні світлими чуттями,

Що не спиняємось; і я б тужив,

Якби нечемним здався перед вами.

118 Абат в обителі Сан-Дзено, жив

В Вероні я при добрім Барбароссі,

Який в Мілані скорб та сум лишив.

121 А той, кому ногою довелося

В могилу стать, оплаче монастир

І лад, який панує в ньому досі,

124 Бо син його, спотворений на взір

Породою, і тілом, і душею,

Найменше дбає про любов та мир».

127 Можливо, тінь гукала ще; за нею,

Проте, ми йшли на відстані значній,

А це зберіг я пам’яттю своєю.

130 І той, хто був порада й провід мій.

Сказав: «Поглянь, як на бігу ці душі

Укусів завдають нудьзі жахній».

133 «Ті, хто пройшов по морю, як по суші, —

Гукало двоє, – в мандрах полягли,

Йордан же сприймуть юні очі й уші.

136 Ті, що відмовились і утекли

Од подвигів Анхізового сина,

Себе ганьбі повсюдній прирекли».

139 Коли од них звільнилася стежина,

Бо всіх поспішливих заніс порив,

У мене думка виникла єдина,

142 А з неї кольористий рій злетів —

Таке було цікаве різновиддя,

Аж очі із утіхи я закрив,

145 І думи обернулись на сновиддя.

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА

1 У час, коли не линуть рештки спеки

До Місяця, бо в зоряних полях

Долають їх Земля й Сатурн далекий;

4 Коли зі сходу йде по небесах

Фортуна геомантова велика,

А ззаду вже ясніє сонця шлях, —

7 Мені приснилась жінка – недоріка,

Кульгава, косоока та без рук,

Обличчя ж мала, як той мрець-каліка.

10 Я розглядав її, і, мов той сук

Під сонцем кригу паростком ламає,

Під зором тим ліг зрозумілий звук

13 Їй на язик; я вздрів, що стан спрямляє

Вона, і краска грає на лиці,

Як почуття любовне вимагає.

16 Вона, знайшовши звук на язиці,

Співати стала так, що полонена

Була моя увага в цім сильці.

19 «Я, – почала, – я ніжна та сирена,

Чий спів людей чарує в млі морській,

І тьмарить розум їх жага вогненна.

22 З дороги звів Улісса голос мій,

І всіх принадить тих моя