Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
31 Так квапиться душа віддатись втісі —
Не терпить цей духовний рух оков,
Аж поки мрії всі ще не збулися.
34 Тепер наочно бачиш ти, що знов
Неправду твердить дехто незугарний,
Мовляв, похвальна всяка в нас любов.
37 Усяка-бо любов, на погляд марний,
Є гарна зроду – а бува, на глум,
Негарним виливок, хоч віск і гарний».
40 «Твої слова і мій уважний ум
Поняття склали про любов чудовні,
Та не розвіяли непевних дум, —
43 Сказав я: – Як любов приходить зовні,
То для душі заслуги в тім нема,
Чи праведні в нас вчинки, чи гріховні».
46 А він: «Скажу усе щодо ума,
А з іншим всім, до віри приналежним,
То Беатріче справиться сама.
49 В сутті, од речовини незалежнім,
Та з нею в непоривному зв’язку
Є здатність із могуттям необмежним.
52 Її не видно в жодному кутку,
А виявляється вона у чині,
Немов життя рослини у листку.
55 На першого осягнення причині
Не знаєтесь – вона в запоні мли,
Як перших пристрастей ті глибочіні,
58 Що в вас існують, наче у бджоли
Потреба медом повнити колоди, —
Й волінням цим – ні гани, ні хвали.
61 Для згоджування з волею, з природи
Закладено в вас здатність міркувать,
Що помага вам на порозі згоди.
64 Отож у вас є змога обирать
І змога є щоразу осягнути,
Чи буде з цього зло, чи благодать.
67 Хто мислить і досяг самої суті,
Той вроджену свободу визнає,
На ній мораль оперта має бути.
70 Коли ж любов велика настає
Лише тому, що неминучість кличе, —
Ви вільні погасить чуття своє.
73 Цю благородну здатність Беатріче
В слова «свобода волі» убира.
Не забувай цього при вашій стрічі».
76 Над північ до високого шатра
З’явився місяць, розігнавши зорі,
Сліпучіший од мідного відра,
79 І рушив небом по тропі прозорій,
Де сонце йде тонуть, як бачить Рим,
Між сардів з корсами в вечірнім морі.
82 Шляхетний дух, що П’єтола із ним
Найбільш славетна в Мантуанськім краї,
Ізняв тягар у розумі моїм.
85 Пропали дум непевних чорні зграї.
Я був після поетових речей,
Мов той, хто пада з ніг, бо засинає.
89 Та раптом сон утік мені з очей,
Коли почувся ззаду крик шалений.
До наших наближаючись плечей.
91 Як береги Асопу та Ісмени
Колись вночі дивилися на біг
Фівян у празник Бахуса священний,
94 Так в цьому колі бачити я міг,
Що добра воля та любов погнали
Покутні тіні по кільцю доріг.
97 І зараз же повз нас вони промчали
В нестримнім потягу до чистоти,
І дві з них перші у сльозах кричали:
100 «Марія в гори квапилася йти,
А Цезар, не затримавшись в Марсільї,
В Ілерду поспішав – перемогти».
103 «Мерщій, мерщій! Не гай часу в свавіллі
Та без любові, – так гукав ще хтось, —
Зазеленіє благодать в зусиллі».
106 «О душі, в кому полум’я знялось
Там, де раніш не жевріло нічого,
Ані чуття до іншого когось,
109 Цього – кажу я правду вам – живого
Піднятись на вершину порива,
То де найближчий є тут шлях для нього?»
112 Такі були вождя мого слова,
І хтось із духів одповів: «За нами
Ідіть – там отвір сходи відкрива.
115 Такі ми повні світлими чуттями,
Що не спиняємось; і я б тужив,
Якби нечемним здався перед вами.
118 Абат в обителі Сан-Дзено, жив
В Вероні я при добрім Барбароссі,
Який в Мілані скорб та сум лишив.
121 А той, кому ногою довелося
В могилу стать, оплаче монастир
І лад, який панує в ньому досі,
124 Бо син його, спотворений на взір
Породою, і тілом, і душею,
Найменше дбає про любов та мир».
127 Можливо, тінь гукала ще; за нею,
Проте, ми йшли на відстані значній,
А це зберіг я пам’яттю своєю.
130 І той, хто був порада й провід мій.
Сказав: «Поглянь, як на бігу ці душі
Укусів завдають нудьзі жахній».
133 «Ті, хто пройшов по морю, як по суші, —
Гукало двоє, – в мандрах полягли,
Йордан же сприймуть юні очі й уші.
136 Ті, що відмовились і утекли
Од подвигів Анхізового сина,
Себе ганьбі повсюдній прирекли».
139 Коли од них звільнилася стежина,
Бо всіх поспішливих заніс порив,
У мене думка виникла єдина,
142 А з неї кольористий рій злетів —
Таке було цікаве різновиддя,
Аж очі із утіхи я закрив,
145 І думи обернулись на сновиддя.
ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА
1 У час, коли не линуть рештки спеки
До Місяця, бо в зоряних полях
Долають їх Земля й Сатурн далекий;
4 Коли зі сходу йде по небесах
Фортуна геомантова велика,
А ззаду вже ясніє сонця шлях, —
7 Мені приснилась жінка – недоріка,
Кульгава, косоока та без рук,
Обличчя ж мала, як той мрець-каліка.
10 Я розглядав її, і, мов той сук
Під сонцем кригу паростком ламає,
Під зором тим ліг зрозумілий звук
13 Їй на язик; я вздрів, що стан спрямляє
Вона, і краска грає на лиці,
Як почуття любовне вимагає.
16 Вона, знайшовши звук на язиці,
Співати стала так, що полонена
Була моя увага в цім сильці.
19 «Я, – почала, – я ніжна та сирена,
Чий спів людей чарує в млі морській,
І тьмарить розум їх жага вогненна.
22 З дороги звів Улісса голос мій,
І всіх принадить тих моя