Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Хто в пісні закохається моїй».
25 Спокусниця ще не закрила рота,
Як заступила враз її сильце
В жіночу постать втілена чеснота.
28 «Віргілію, Віргілію, хто це?» —
Вона сказала. Він же приступився,
Вдивляючись у пресвяте лице.
31 Роздерши одяг, що на грудях збився,
Вона весь оголила їй живіт,
І я від смороду аж підхопився.
34 Коли я знову подививсь на світ,
Поет сказав: «Будив тебе я тричі,
Шукаймо шлях до бажаних воріт».
37 Я встав, і далі рушили ми швидше.
У сяйві дня сіяла висота,
З-за спин же сонце сяло на узбіччі.
40 Я ззаду йшов, немов людина та,
В якої голова з думок похила,
Мов половина арки у моста,
43 Коли якась промовила нам сила:
«Ви підійдіть, тут сходи», – і в посла
Небес у мові лагідність яскріла.
46 Мов лебідь, розпростер він два крила,
Провів нас обережно за стіною,
Що грізну кручу колом обнесла.
49 Змахнув пером по лобі й наді мною,
«Блаженні плачущії, з їх-бо сліз, —
Сказав, – зросте їм радість супокою».
52 «Чому замислився, уткнувшись вниз?» —
Спитав вожай, коли пішли ми вгору,
А вісник одлетів у блиску риз.
55 І я: «Такого у думках роздору
Через останню я зазнав мару,
Що під ногами загубив опору».
58 «Побачив чародійку ти стару, —
Сказав він, – пані у подальших колах?
Побачив, як її розкрити гру?
61 Та кинь; стопою бий по скелях голих,
Не зводь очей з примани, що кружить
Цар вічно буде в вічних видноколах».
64 Як сокіл поглядає, що лежить
У пазурах, і, на мисливця слово
Зірвавшись, вмить до здобичі спішить, —
67 Так я, з тих слів наснагу мавши знову,
Нарешті подолав східцями схил
Крізь кам’яну вузьку й круту закову
70 І, опинившись в п’ятому із кіл,
Побачив душі, що лежать в риданнях,
Лицем у ґрунт, явивши небу тил.
73 І шепотіли у гірких стражданнях
Вони: «Прильпне душа моя землі», —
І потопав псалом в сумних зітханнях.
76 «Обранці, в кого муки не малі
Маліють з мрій про правосуддя вище,
Порадьте шлях на дальші нам щаблі!»
79 «Коли ви не лежать, а далі йти ще
З’явились, кожен з вас свій крок направ
Десницею до крутояру ближче».
82 Питав поет, і нам відповідав
Хтось спереду, і уловив я в очі
Того, хто співрозмовником нам став.
85 Я в вічі глянув вчителю, й охоче
Він рухом дозвіл дав на те мені,
Чого, як зір мій промовляв, він хоче.
88 Виконуючи думи потайні,
До того підійшов я запитати,
Чиї слова подобались ясні,
91 І мовив: «Душе, молиш благодаті,
Без неї ж не піднімеш голови,
Та перестань хоча б на мить ридати.
94 Хто був ти? Ниць чом лежите всі ви?
Чим помогти тобі, коли між люди
Вернусь туди, звідкіль іду живий?»
97 І він мені: «Ти взнаєш суть осуди,
Та перш скажу: Петра наслідник бих
Апостола я, відомо ті буди.
100 В містечках Сьєстрі й К’явері пласких
Біжить ріка, що з титулом високим
Дала наймення для моїх близьких.
103 Строк понад місяць був достатнім строком,
Щоб тим тягар священних шат збагнуть,
Хто дбає не вбагнить їх ненароком.
106 Я пізно, леле, взнав блаженства путь!
Коли я римським пастирем зробився,
Відчув, що нам життя облуди гнуть,
109 Що в мене в серці мир не воцарився
Й нема його у смертному житті, —
І смуток за довічним розгорівся.
112 Моя душа далека в сліпоті
Була від Бога, в скупості потворній, —
І тут вона за вини не пусті.
115 Найгірше скупості судилось чорній,
Бо не підносити в молитві лиць —
Найтяжча з кар на скелі неозорній.
118 А що в нас очі до земних дрібниць
Були прип’яті, а істота скута,
То справедливість нас повергла ниць.
121 І що у нас вгасила скупість люта
До блага потяг, добрі вчинки з ним,
То справедливість руки й ноги в пута
124 Нам закувала присудом грізним,
Аж поки Бог не явить справедливий
Своєї ласки прощеним, ясним».
127 Хотів привіт сказать я шанобливий
Навколішках, і тільки став я, дух,
Зачувши, взнав про порух мій поштивий
130 І мовив: «Та навіщо цей твій рух?»
А я йому: «Така достойність сану,
Що стоячи тебе не сприйме слух».
133 «Ти, брате, встань! Всі одного ми стану, —
Одмовив він, – усе я там лишив,
Ми всі єдиному слугуєм пану.
136 Коли з євангельських виходиш слів:
«Не женяться», – то кривосуд знімаєш
Із того, що я тут проголосив.
139 Тепер ступай, куди ступати маєш, —
Сліз при тобі не можу лити я,
А в них засада щастя, сам ти знаєш.
142 Небога добра на землі моя,
Аладжа, є, – аби чого лихого
Її не вивчила моя рідня;
145 А більше в мене там нема нікого».
ПІСНЯ ДВАДЦЯТА
1 Скоряється в нас воля кращій волі:
Як папа змусив – мусив я з зіниць
Взять губку, не насичену доволі,
4 Й піти з вождем, що між простертих ниць
Ступав до скелі ближче по стежині,
Мов на фортечнім мурі вздовж бійниць.
7 Бо душі, випускавши по сльозині
Все зло, яким укритий цілий світ,
Лежали покотом по широчіні.
10 Прокляття їй, вовчиці давніх літ,
Чия жадливість всесвіт упихає
В огидний та ненатлий свій живіт!
13 О небо! Все рухоме протікає,
Ти змінюєш його в земних речах, —
Коли ж той прийде, хто її злякає?
16 Ми обережно обирали
