Том 7 - Леся Українка
30/1V 1905 р.
(Оповідання з життя волинського Полісся)
І
На призьбі під хатою у Мартохи Білашихи сидить мале дівча, з’юрдившись; бліде, жовте личко аж підпухло, а сиві очі якось побіліли; трясеться нещасне і від пропасниці й від плачу, бо мати саме набила, а тепер стоїть коло одвірка з прутом в руці та ще й приказує:
— І била, і ще битиму! от не сиди-но мені тільки в хаті, от побіжи-но мені ще раз до лісу з панною, то я об тебе віника обламаю! Казала я тобі, не лазь по сонці! Так от же буде лазити, поки знов її трясця вхопить!
— Та хіба воно од сонця? — озвалась крізь сльози мала Дарка.
— А то ж од чого, дурне верисько?
— Панна казали — з болота та з комарів..,
— З комарів? Чи ти скрутилась, чи що, із твоєю панною? Чи то мало кого комарі кусають...
— Таж і по сонці всі ходять! — не вдержалась-таки Дарка, хоч знала, що мати не терпить «язикатих».
— От не мовчи-но мені, от тільки не мовчи, я-а-а-а тобі! — скрикнула Мартоха й замахнула різкою, а Дарка зібрала остатню силу та й чкурнула від матері поза городдям на пастовень, що коло панського садка, прищулилась у вільхах, сидить і хлипає та чекає, чи не надійде її подруга й однолітка панна Юзя.
Часом Дарка так і до смерку ждала, а Юзя не приходила, не могла вирватися з дому, але здебільшого, хутко чи не хутко, приходила-таки товаришка вірна, і тоді вони сідали поруч у кущах, обидві тоненькі й пожовклі від пропасниці, і гірко скаржились одна одній на свою хатню неволю та справувались менш собою, хоч більше Дарка панні докоряла. Так і тепер Дарка почала «вичитувати» панні, ледве тая прийшла.
— Чом ви-те, панно, не вийшли зараз по обіді? Я вже тут чекаю, чекаю, аж мені нудно, а додому йти боюся, мати знов наб’ють, як ви-те не вбороните.
— Та коли ніяк не можна було,— виправдовувалась Юзя,— по обіді зараз дідуньо казав йому газету читати, потому я бабуні нитки мотала, а там мусила таткові рахунки свої зробити та з мамою французьку книжку читати.
— Овва! А ви-те чом не втекли?
— Та як же я втечу?
— А так, як-от я: втечу, і вже!
— Е, тобі іцо іншого, тобі не кажуть учитись, ти собі можеш гуляти,— задумливо промовила Юзя, немов сама до себе, дивлячись у далечінь.
— Еге! нагуляюся — з Пріською на руках! — палко і
немов ображено відмовила Дарка. ’
— І як ти тую Пріську носиш? вона така важка! — так само задумливо говорила панна, тільки звернувши погляд на Дарку,— ти б сказала матері, що ти не можеш, що ти слаба, вона б тобі позволила не носити Пріськи.
— Мати того не питають. Вони кажуть: яЯк з панною по лісах ганяти, то не слаба, а як дитини глядіти, то тебе нема!»
— І чого ти повинна тую Пріську глядіти?
— А ви чого дідуневі газету читаєте?
— Бо... бо дідуньо на очі слабий, він сам не може.
— А бабуні нащо мотали нитки? Бабуня ж не слабі.
— Бабуня гнівалась би.
— Ото мені біда! Нехай би собі гнівались,— я б на те вважала? Я б і від рахунків утекла і тую книжку хранцузьку геть закинула, якби так на мене.
— А чому ж ти кужеля не кидаєш? Чому від гусей пе втікаєш, як заставлять пасти?
— Ну, бо наб’ють, як покину, а вас же зрода не б’ють, чи ж не правда?
— Та... правда...— з тихим зітханням промовила панночка, і її сиві, як і Дарчині, очі зайшли смутком; вона похилилась, як вербичка. Дарці стало шкода лагідної тихенької панночки, вона раптом зважливо підвелася і мовила веселим голосом:
— Панно, ходімо до Ривки на гойдалку, там вже досі наші дівчата зібралися!
Але панночка хилилася ще нижче.
— Ні, Дарко, я не можу більше ходити до Ривки...
— А то чому?
— Якби ти знала, що мені вчора було за те, що 8 тобою ходила гойдатися до Ривки...
Дарка вжахнулась:
— Ей, чи ж били?
— Ні, не били,— панночка блідо всміхнулась,— а нехай би вже ліпше били... Бронек увечері при гостях дратував мене, що я з жидівками кіз дою, а з хлопками свині пасу. Він, подлий, сам нас підглядав, сам все таткові розказав, а тепер ще й сміється... А я зовсім кіз не доїла, неправда його, тільки гойдалася! — Юзя починала хлипати.
— А він доправди бачив, як ви-те з нами позавчора свині пасли? — цікавилась Дарка.
— Я не знаю, може, й бачив. Що ж я вже зроблю?.. Тепер мамця плаче... і бабуня гнівається... і татко каже, що мамця через мене захорує... я не можу... я не знаю...
Дедалі за слізьми нічого не можна було розібрати з Юзиної мови.
— Панно* Юзю! — почувся з садка тонкий голос панської покоївки,— панно Юзю! До гарбати! Мамуня гніваються! Панно Юзю!
А тут і Дарчина мати голос подавала з свого дворища:
— Дарко! Дарко! А не прийдеш ти до хати? Холєро! Дарко! Дарко!
Мала Пріська долучала і свій голос до материного.
— Ой, побіжу
