Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

31 Пропали цар з царицею, з євреєм

Та з Аманом, як пара пропада,

Коли потік всихає, вкритий глеєм.

34 Лавінія з’явилась молода

В сльозах, із зойком: «Ой яка з тобою,

Владарко-мати, скоїлась біда?

37 Щоб не було розлуки із дочкою,

Себе ти вбила – й розлучились ми,

І не когось – тебе нема зі мною!»

40 Як під нежданим світлом сон німий

Ховається в кутки, мов звір до пущі,

Вмираючи із залишками тьми, —

43 Так зникли привиди скороминущі,

Коли засяло, мов зоря якась,

Яскравіша, ніж в нас зірки найдужчі.

46 Вдивлявсь я в даль, що вільно простяглась,

Та голос мовив: «Тут є шлях нагору», —

Й моя увага вмить перенеслась.

49 Він гостроти надав моєму зору

Й бажання глянути на вістуна,

І в далину я озирнувсь прозору,

52 Але, як зіркість слабшає ясна,

Коли виходить сонячне палання, —

Ослабла так і в мене враз вона.

55 «Божественний цей дух не жде благання,

А любо вказує, що стежка там,

Сам, як завжди, ховаючись в сіяння.

58 Він робить те, що слід робити й нам:

Той, хто чекає на смиренну мову,

Ладен уже відмовить прохачам.

61 Хай ноги коряться звертання слову!

Скоріш ходім, завидна щоб дійти,

А то світанку ждати мусим знову».

64 Так вчитель мовив, повен чистоти,

І тільки я на сходинку квапливо

Ступнув, щоб швидше верха досягти,

67 Вчув обвів крил і мову чарівливу:

«Блаженні миротворці, бо в серцях

У них нема ненависного гніву».

70 Останній промінь, вказуючи шлях

Для ночі, високо в зеніт піднявся,

І зорі заблищали в небесах.

73 «О доблесте, чом я без сил зостався?» —

Казав собі я сам, бо відчував,

Як поступово з сходів уступався.

76 Нового кола східець там сягав,

Де стали ми, мов корабель на ріні,

Коли до берега свого він став.

79 Я вслухався, чи може звук долине,

А то злетить іздалека луна,

І вчителеві мовив по хвилині:

82 «Яка покутується тут вина,

Мій добрий батьку? Хай ослабли ноги, —

То в мене, в тебе ж мова ще міцна».

85 І він: «Карає мляву до незмоги

Любов до блага – зміцнення її,

Бо ледар ледь веслом б’є шлях вологий.

88 До мене приверни думки свої

І, поки стоїмо, плоди чудовні

Збереш – од слів моїх урожаї.

91 Творець і твір любові завжди повні, —

Почав він, – знаєш, сину, цей урок —

В одміні чи природній, чи духовній.

94 У першої немає помилок,

А друга чи у виборі, чи в силі

Зробити легко може хибний крок.

97 Та поки в неї є високі цілі,

Низькі ж не тиснуть душу без кінця,

Тоді гріховні втіхи їй не милі.

100 Коли ж вона до зла веде серця

Або захоплює їх понад міру,

То твір тоді іде проти творця.

103 Ти бачиш, отже, що любов ту щиру

Слід розглядать як вічне джерело

І блага й зла, яке ламає віру.

106 Любов ця відганяє завжди зло

Од любого; тому й створіння Боже

Себе зненавидіти б не могло.

109 А створена істота буть не може

Не зв’язана з Творцем міцним зв’язком,

І їй ненавидіть його негоже.

112 Отож ця думка правильна цілком.

Крізь вашу твань в любові шлях троїстий,

Любиме ж зло – для ближнього є злом.

115 Той сподівається ще вище сісти,

Як шани хтось позбудеться й жезла

І втратить владу й одяг урочистий.

118 Той, щоб од нього слава не пішла,

Бо хтось до неї буцім став моститись,

Йому найгіршого бажає зла.

121 А той од кривд не знає, де подітись,

Ненавидить когось палким чуттям

І дихає жадобою помститись.

124 Потрійна ця любов каралась там,

Внизу. Я ж мову присвячу любові,

Яка ганьбить ті блага зіпсуттям.

127 Всі, блага прагнучи на кожнім слові,

Щоб душу заспокоїти в житті,

Його шукать собі хоч де готові.

130 Холодні, мляві, неретельні, ті,

У кого в серці забарне горіння,

Спокутують отут, по каятті.

133 Ще благо є – без щастя, без радіння,

Воно не є щасливим та ясним,

І не благі в нім суть, плоди й коріння.

136 Любов, що надто упада за ним,

Спокутується в колах трьох горішніх,

А що їм дано, трьом шляхам смутним, —

139 Я не скажу: побачиш сам на грішних».

ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА

1 Великий вчений закінчив промову

І пильно в очі зазирнув мені,

Питаючись, чи маю сумнів знову.

4 Мене пекли цікавості вогні,

Та я мовчав, а у собі карався:

«Йому набридли розпити смішні».

7 Помітивши, що більш я не питався,

Хоч і жадав, – мій батько дорогий

Мене зохотив, бо до мене вдався.

10 Тоді я: «Вчителю, дає снаги

Твій пломінь, щоб ці очі розгляділи

Усе, чому ти надаси ваги.

13 То, може, ще розкажеш, батьку милий,

Про ту любов, що ти до неї звів

Усі – благі і протилежні – сили».

16 «Спрямуй сюди свій ум, – він одповів, —

І помилки збагнеш тих сліпооких,

Що іншим стали за поводирів.

19 Бо, створена для почуттів глибоких.

Душа стремить приємному устріч,

Потрапивши в полон утіх високих.

22 Тоді ваш розум уявляє річ

І вимальовує її звабливо,

Аж та ввижається душі увіч.

25 Як пристрасть виросте, стає на диво

Любов’ю, ба природою вона

Й захоплює в утісі вас жадливо,

28 І, як вогонь, спахнувши, почина

У небо прагнути, ген-ген у висі,

Бо там